Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 29

Я сиджу на терасі родини Туманових і мені добре. Наповненість – ось що я відчуваю. Від них віє любов'ю та турботою. Вони прості та щирі. Дурні жарти, смішні дитячі історії, за яких Влад і Арина заливаються фарбою, а я регочу. Дбайлива мама, розуміючий батько. Мені тут подобається, я тут назавжди залишилася б!

— А потім він біжить до мене з ооотакими очима, — парадує дядько Гриша, (мені категорично заборонили звертання по-батькові), — і каже: у Арини в штанах інше!

— Так, я думала познайомити сина з анатомією трохи пізніше! — підтримує тітка Христина.

— А ти її немовлям не бачив, чи що? — питаю крізь сміх.

— Я ж думав, у неї відросте! — відповідає Влад і ми регочимо ще голосніше, — Мені було п'ять! — кричить у спробі виправдатись, але викликає тільки новий напад сміху.

— Та, ось це травма була у дитини.

— Але зараз із дівчатами як, сину?

— Поки що нічого серйозного, па. Як тільки покохаю обов'язково познайомлю вас. А поки що нема з ким, — це питання Влада не дратує, і я розумію, що це проста цікавість, а ніякий не тиск.

— Оце правильно, — киває задоволений, — Але ти вже з цим не затягуй. У твоєму віці у нас уже Аріна народилася…

— На починай, Гришо, ти ж знаєш, у них зараз все по-іншому, — Христина Вікторівна накриває долоню чоловіка своєю.

— Та я знаю, знаю. Але коли свою людину зустрічаєш, час, здається, летить. Відлітає просто. Я ж без тебе, моя мила, здається, і не жив, — каже Григорій, і торкається щоки дружини, — хоча ми стільки років разом, що й не пам'ятаю, як воно жити без тебе.

— І не згадаєш! Я в тебе міцно в’їлася, так що все, навіки зв'язаний! — відповідає з посмішкою. Вони все ще закохані. Як це чудово!

— Отож і складно знайти кохання. Хочеться, як у вас, — каже Влад, і він має рацію.

— Зате ми знаємо, яке вона, — коментує Аріна, я згідно киваю.

— За кохання? — несміливо питаю, піднімаючи келих. Хочеться бути частиною цієї дружної сім'ї бодай недовго.

Моя фраза здається недоречною, але рівно до того моменту, поки:

— За кохання! — голосно проголошує господар будинку, так і не випускаючи зі своєї руки дружину долоню.

Ми сидимо до пізньої ночі. Теми для розмов з'являються самі собою, і я більше не почуваюся чужою. Ідеальний день! Один із найкращих у моєму житті! Прийняти запрошення провести вихідні на дачі батьків Аріни було дуже правильним рішенням.

— Була одна дочка, а стало дві, — з якоюсь небаченою мені батьківською ніжністю каже дядько Гриша, коли ми вже п'ємо чай, закутані у пледи. Додому заходити ніхто не схотів, але стало трохи прохолодно.

— Ми дуже раді, що ти з'явилась у нас, люба! Нам дуже пощастило, — додає тітка Христина, а я застигаю.

Дивлюся на них так, наче вперше бачу. Очі наповнюються сльозами, руки починають тремтіти, але я посміхаюся. Я не знаю, чи правильно реагую, я не замислююсь. Це просто порив. Я встаю з крісла, Христина, ніби все розуміє, теж підводиться і я обіймаю цю жінку.

— Ну-ну, маленька. Ти прекрасна. Прекрасна дівчинка. Все буде добре.

— Дякую, щиро дякую вам, — шепочу, а в самої сльози течуть.

Від Туманових віє щирістю, світлом, теплом і я лечу це світло. Нічого не можу з цим вдіяти, адже мені так давно цього хочеться: відчувати себе потрібною і коханою просто так. Не за хороше навчання, не за те, що підкорююся слухняно, а за те, що я є. Адже я не така і погана, правда? Марк теж говорив, що я прекрасна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍