Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Уже підготувавшись до сну, я гортаю спортивні новини під ковдрою. Виявляється, Резник ще й відзначився під час спілкування з кореспондентами.

Одному журналісту капітан пригадав, що відмовляється говорити з його виданням, а з наступним просто обірвав інтерв'ю, розвернувся і пішов.

Соромно зізнатися, але записи інтерв'ю Резника я давненько переглянула в повному обсязі на відміну від більшості матчів. І хокеїст ніколи не поводився так із пресою.

Коли на екрані телефону вискакує сповіщення про те, що він відправив мені повідомлення, миттєва сухість у роті відчувається нестерпною.

подзвони мені, якщо не спиш

Я вже сплю, точно-точно. Бачу десятий сон. Це той, у якому я виконую важливу місію: пригладжую його скуйовджене волосся.

Щоправда, я вже подивилася повідомлення, і там є позначка про статус "прочитано", тож Резник знає, що я не сплю.

Він надсилає наступне повідомлення:

треба розв’язати питання уваги до ляпаса, це потрібно припинити

Чого це раптом? Навпаки, якщо зараз щось активно робити, то це лише посилить увагу. Мені байдуже, що вони там усі обговорюють. Один журналіст сьогодні був занадто агресивним, але це виняток.

Я довго розмірковую над варіантами відповідей, щоб зрештою написати три жалюгідні слова:

Забудь про це.

І повертаюся на інший бік, залишаючи телефон на тумбочці біля ліжка. Якщо рахувати про себе вдихи та видихи, то, можливо, і засну через годину.

 

— // —

 

Після сніданку ми всі збираємося біля спортивного центру "Лос Райєс". Частину команди очікує пресконференція, а ми з Корнієм і Улановим маємо зустрітися з колегами-реабілітологами.

Я завертаю до невеликого парку, розташованого біля задньої частини центру, а багато хто зі "Скалозубів" уже зібрався біля входу. І більшість хокеїстів оточені фанатами й фанатками, зокрема Резник і Ципа.

Дівчата, упаковані у фірмову символіку клубу, прийшли при повному параді. Їхній професійний макіяж точно можна використовувати для гриму у фільмах про інопланетян. Жарти жартами, але вони всі — привабливі, і практично висять на Резнику.

Серце нерозумно стискається, бо він явно не поспішає їх відштовхувати.

Коли під'їжджають два автомобілі, я знову повертаюся в бік хокеїстів. Резник навіть обіймає одну фанатку для фотографії, а потім посміхається їй. Інша ще й торкається його руки.

Він обирає чудовий момент, щоб підняти на мене очі, адже я відверто витріщаюся в їхній бік. Стримую себе і тому відвертаюся не одразу, а через пару секунд.

Я постійно відчуваю на собі його погляд, і мої нерви просто здають, перетворюючись на кашу.

Рішуче прямую до центру, щоб піднятися до входу. Буду чекати Уланова всередині.

Не можу на це все дивитися. Резник відверто відкритий до їхніх підкатів: може, щоб позлити мене, а може, він не проти добре провести час, як будь-який мужик на його місці?

Приходжу на пізній обід у кафе при спортивному центрі з упевненістю, що самих гравців тут не зустріну.

Але де там! Вони майже повним складом насолоджуються трапезою, створюючи надто багато шуму.

Ну що ж, тікати вже запізно, навіть для мене.

Забороняю собі вишукувати очима Резника: я чула, як до нього хтось звертався, тож він теж точно сидить за одним зі столиків.

Коли я знаходжу собі вільне місце біля вікна, то тільки тоді підіймаю голову.

Неймовірно, Резник і кілька хокеїстів розташувалися зовсім недалеко, а до мого столика прямує добродушно усміхнений Ципа.

Він розслаблено спирається на пластмасову спинку стільця, який через яскраво жовтий колір здається зовсім дитячим, коли на ньому сидить такий гігант.

Ципа закидає кілька горішків прямо в горло і вітає рукою одного з гравців, що входять у кафе, змушуючи власну розчепірену долоню завмерти в повітрі.

— Раніше тут робили пиріжки з бринзою, — з трагізмом зітхає другий нападник. — Я цю їдальню добре знаю.

— А тепер ні? — навіть охоче запитую я.

— Ні та однозначно — ні. Усі згадують про той матч у березні, а про пиріжки-то? Пиріжки куди поділися?

Він так старанно зображує вселенський сум, що я мимоволі посміхаюся.

Гарненько прожувавши шматочок підгорілої картоплі, я дивлюся в зал — а насправді я дивлюся на Резника, що все ще сидить за столом біля стіни в оточенні трьох гравців.

Артур не зводить з нас із Ципою погляду.

Вилка в його руці перевертається рівно й методично. Кожні дві секунди.

Хочу змусити його ревнувати, до божевілля, але в мене закінчилися всі сили. Вони вичерпалися, коли я ще дивилася на нього і тих дівчат. От якби я виявилася спритнішою, і він побачив на власні очі, як хтось інший проявляє до мене увагу... Тоді що? Він одноразово розлютиться, я не встою перед сексом, а потім... я знову втечу.

Я дивлюся в тарілку перед собою, а там від картоплі залишилася тільки петрушка.

Я просто ідіотка, як та собака на сіні, — знаю чого хочу, але якщо настане момент дій... я дам задню.

— Піу-піу, — подає мені сигнал Ципа, що сидить навпроти. Його зелені вологі очі наповнені теплотою, і тому здаються нескінченно глибокими.

Його справжнє ім'я — Іоанн, і Іоанн ледь нахиляється, щоб говорити мені прямо в обличчя:

— Прийом-прийом. Як чути?

Другий крайній нападник — чарівний і відкритий, тому я охоче киваю, навіть трохи грайливо.

— Хочу сказати тобі дещо по секрету, — усміхається Ципа. — Ми могли б змусити нашого суворого капітана ревнувати — ревнувати мене, звісно, а не тебе, — він вочевидь задоволений моєю невпевненою посмішкою, тому робить паузу. — Але ми цього робити не будемо. Бо ти не така проста, не така нерішуча, і далеко не така хороша, як хочеш здаватися.

Я не можу навіть шиєю поворухнути, бо його крижаний тон разюче відрізняється від його грайливої міміки.