Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Глава 31

Я кинула трубку, бо більше не могла чути голос Максима. Аборт? Він зглузду з'їхав? Про це навіть мови не могло бути. Вбивати життя, яке зародилося не можна!

Сльози проти моєї волі покотилися щоками. Ось кінець цієї всієї історії. Саме так мало все завершитися. Як же мені зараз гірко та погано. Я повірила у невідомо що, а зараз отримала по заслугах. Весело, але таке життя.

Автобус рушив. Через дві години я буду вдома. Мене зустріне Владислав, ми з ним помиримося та будемо спокійно жити далі. Я забуду минулу ніч. Зітру зі своєї голови та стану далі ходити на роботу, злитися на родичів мого хлопця, засмучуватися, що почав псуватися манікюр, думати, яку страву приготувати на вечір та решта...

Але як же було приємно. Які солодкі почуття вертілися у мені... Проте, цей плід під забороною. У мене своя доля, а у Максима зовсім інша.
Від нервового напруження я заснула. Мене закинуло у світ сновидінь.

Спочатку я навіть не зрозуміла, що сплю, бо все було таким реальним. Мені до голови прилізло поле, де минулої ночі кохалася з Максимом, але там я була одна. Я сиділа на тій колоді та дивилася у блакитне небо, яке миготіло.

Час від часу пропливали білі хмари, але зненацька почалася дуже сильна гроза. Піднявся сильний вітер, який почав колихати траву в різні сторони та здіймати пил. Це тривало декілька секунд, а потім небо прорізала величезна та яскрава блискавка. Грім заклав мої вуха. Він був настільки гучним, навіть здалося, що я після цього стану глухою, але ні. Я чула, як із неба почали сипатися на землю краплі дощу.

Моє тіло стало намокати, але я вперто сиділа, як камінець. Хоча було бажання встати та піти, проте мене наче щось тримало.

Дощ стояв стіною. Я нічого не бачила перед собою, як у мить під мої ноги хтось кинув букет. Ромашки дивилися на мене. Вони вблагали врятувати їх. Моя рука хотіла потягнутися за ними, але я не могла нею поворухнути. Стала немов паралізована.

Зненацька повітря насичене вологою прорізав голос. Він належав Максиму. Він кликав мене.

Я думала побігти до нього, але зненацька хтось схопив мене за руку. Це був Владислав. Він вчепився мені у шкіру та пронизливо дивився на мене. Його погляд казав лише одне:

- Ти будеш сидіти тут.

Однак бажання вирватися у мені тільки наростало. Я хотіла побігти до Максима, але зненацька відчула сильний поштовх.

Мої очі відкрилися. Люди стояли у проході зі сумками. Перші двадцять секунд я не могла зрозуміти, що відбувалося, але коли глянула у вікно, то одразу все  зрозуміла. Автобус приїхав до своєї кінцевої зупинки.

Я мотнула головою. Сон почав губитися у моєму мозку, але відчуття після нього були жахливими. Наче таке сталося насправді. Однак це тільки фантазія мозку. Треба викидати дурне з голови та збиратися виходити.

Коли моя нога вступила на гарячий асфальт, то мої очі зустрілися з Владом. Хлопець стояв із букетом троянд. Хоч я не любила ці квіти, проте мило. А якщо брати до уваги, що ми посварилися, то я взагалі дивно, що він так мене зустрічав.

- Як доїхала? - запитав він, даючи мені пахучу красу.

- Добре, - взяла я букет до рук. - Вони неймовірні. Дякую тобі.

- Я старався.

- Ти досі злий на мене? - запитала я.

- Не сильно, але певний осадок є. Я просто дуже за тебе переживав.

- Вибач мені.

- Та все добре, - забрав він із моїх рук дорожню сумку.

Ми відійшли в сторону. Хлопець замовив таксі, яке приїхало буквально за три хвилини. Я сиділа біля Владислава та відчувала певний дискомфорт. Він навіть не підозрював, що минулу ніч я провела зовсім з іншим, але яка різниця тепер?

Можливо я вранці ще вірила, що ми з блондином створені одне для одного, але зараз все зовсім не так. Наша пристрасть була цілковитою помилкою.

Я відвернула голову у вікно та стала дивитися, як звичні картини змінювалися за вікном, але зненацька вони стали мені чужими. Таксі їхало дуже незвичним маршрутом, або взагалі не туди. Спочатку я думала, що перший варіант, але потім мені стало зрозуміло інше.

- Ми хіба не додому? - запитала я. - Куди ми направляємося? Владе?

У відповідь хлопець тільки промовчав, а за вікном місто перетворилося на ліс, де під колесами автівки вже знаходилася ґрунтова дорога. Ну щось дуже це дивно.

- Владиславе! - штовхнула я його у плечі, але хлопець вперто грався у рибу. Я стала відчувати, що у мені наростаєлпхвилювання. Чорт! Що він задумав? Невже хоче вивести мене до лісу на знак покарання та змусити пішки йти додому? Мені ставало страшно від цього.

Автомобіль різко зупинився. Владислав одразу промовив до таксиста:

- Зачекайте нас. Ми будемо через двадцять хвилин.

- Гаразд, - сказав чоловік.

Мій хлопець вийшов із другої сторони транспортного засобу, відрив двері та протягнув руку. Я з великим страхом торкнулася пальцями до нього. У голові в цей момент пролітало дуже багато лихих думок.

Ми йшли вузькою стежкою посеред прохолодного лісу. Я зі страху нічого не питала у Влада, який впевнено крокував та міцно тримав мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍