Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Глава 44

Романов зітхнув. Злата несміло заглянула в його очі, в них чітко виражалася біль та невдоволення, а в голосі зазвучала різкість.

— Злато, я знаю, що ти страждала. Повір, мені від цього не приємно. Я мовчав не тому, що мені цього хотілося. — Набрав повні легені повітря. — На це були не вельми приємні причини.

— Які? — З недовірою різко вчепилася дівчина, притискаючи одяг до себе.

— Мила, я потрапив в авіакатастрофу, як ти гадаєш, які?

Златі здалося наче хтось ніж встромив їй у серце. У сонячному сплетінні защеміло. Сльози заблищали в очах. Хотіла оминути його та піти, аби він не бачив її сльози. Раптом опинилася в сильних чоловічих обіймах. Трепет розлетівся по тілу.

— Залишся. — Зірвано прохрипів Нестор. — Я надто скучив за тобою. Для мене пройшла ціла вічність, а не просто рік.

Дівчина притулилася до нього закривши повіки. Боролася з емоціями та нестримним бажанням, щоб усе було як рік тому. Та нічого не загадувала на перед, адже страх стискав душу, та роздягатися перед ним, якось лячно. Відкривши очі запитала те, що її цікавило.

— Де ти взяв змінний одяг?

Нестор хмикнув, відверто заглядаючи в її очі.

— Я вчора приїхав до тебе з речами, прямо з аеропорту.

— Ти хочеш сказати, що ночував тут зі мною? — Не вірила у свої здогади.

— Так мила, я ночував тут разом з тобою. До речі, ти дуже неспокійно спиш. Ти п’ять разів зривалася посеред ночі.

Злата не вірила у те, що чула, та відступила на крок від чоловіка.

— Але, чому ти спав зі мною? — Напружено перепитала.

Шалене хвилювання огорнуло тіло. Все, що відбувалося, здавалося незвичним. «Мабуть, я ще не зовсім відійшла від шоку».

В одну мить опинилася в обіймах чоловіка. Налякано зазирнула в його очі, а він піднявши її підборіддя, впевнено і владно заговорив.

— Тому, що ти досі моя наречена. Чи може щось змінилося? — Вимогливо дивився в очі дівчини Романов.

— З того часу минув рік... — Розгублено нагадала дівчина.

— І..? — З хрипотою низьким голосом прозвучало його запитання.

Злата опустила очі, «Самі цікаво, що буде далі?».

— І, не знаю. — Розгублено промовила, несміло піднявши погляд. — Може ти за цей рік передумав, а зараз прийшов сюди, заради сина.

Вмить широкі долоні обхопили її обличчя, а гарячі вуста чоловіка впилися в її губи. Все сталося так несподівано. Злата вся напружилася. Не розуміла, що з нею відбувається. Тремтіння охопило повністю. Сльози виступили на очах, одяг вилетів з рук. Затисла губи не могла розслабитися. Нестор не наполягав, відірвавшись від її вуст, цілував заплакані очі, щоки, носик і зірвано шепотів.

— Я рахував кожну хвилину до зустрічі з тобою. Ледь дочекав, доки повернуся в Україну.

Злата нарешті обійняла чоловіка. Його слова наче бальзам на душу, хоча недовіра нікуди не ділася. Поцілунки лягали на шию за вушком. Дівчина від задоволення прикрила повіки. Тілом розліталися іскри. Як вона скучила за його пестощами та ніжністю, але зараз не могла цілком розслабитися. Знову хотіла звільнитися, та чоловік притиснув її до себе.

— Не втікай, моя золота дівчинко, ми втратили цілий рік, але тепер я переконаний, ми не згаємо більше ні хвилинки.

Знову зі сльозами на очах заглядала у великі сірі очі, шукала у них підтвердження його слів.

— Ти ж не проти? — Наполегливо перепитав.

Злата кліпнула, з очей знову скотилися сльози, не могла вимовити ні слова, закивала головою не погоджуючись. Сильні мускулисті руки з грубими венами повільно розв’язували її банний халат. Зловила їх, та сил аби впоратися не було. Густий рум’янець торкнувся щік. Почувалася так соромно, наче вперше роздягалася перед чоловіком. Хаотично хапала поли халата, аби прикрити тіло.

— Несторе, молю не треба. — Зі страхом зірвалося з вуст.

— Злато, що з тобою? — Напружено поцікавився чоловік.

— Я... Мені... Це все... — Сказати нічого по суті, не могла, лише обірвані фрази. Притискаючи до тіла халат опустила очі. Не могла поступити по іншому.

— Гаразд! — Зітхнув чоловік. — Іди одягайся.

Злата швидко схопила речі, й зникла з ними за дверима санвузла. Клацнувши замком притулилася до дверей. Свіжі сльози потоками котилися з очей. Це той самий її Нестор, тільки вона не могла розслабитися, і все прийняти як належне. Вона безмежно рада, що він живий та повернувся, але не давало спокою те, що зробив він це лише через стільки часу. «Де був досі? Невже справді не міг повідомити, про себе? Чи може не хотів? То навіщо зробив це зараз?». Тисячі запитань і відповіді на них міг дати лише Романов. Саме цих відповідей і боялася, адже вони могли бути для неї не конче позитивними. Чомусь здавалося, що він знайшов собі іншу.

Швидко одягнулася й повернулася у спальню.

Нестор стояв біля вікна поклавши руки у кишені штанів. Погляд прикипів до його широкої спини. Розгублено дивилася на нього, шалене хвилювання не давало дихати. Чоловік повільно оглянувся. Дивилися один на одного. Злата, ще не могла повірити. Що це таки він, — її Нестор. Живий, здоровий та поруч. Тільки його мовчання довжиною у рік, бентежило та не давало спокою.

Дивилася на чоловіка не моргаючи, а він вийнявши руки з кишені штанів, впевненою ходою наближався.

— Ти готова? — Хрипким голосом запитав, зупинившись в міліметрі.

Трепет та легке тремтіння захопили Злату. Не могла дати цим відчуттям раду. Серце мов заведений двигун гуло у грудях. Від його присутності, злегка паморочилося в голові.

— Ще ні. — Розгубилася. Голос дівчини теж звучав по іншому, не так, як завжди. Навіть не намагалася опанувати емоції. Вони вищі за неї. На хитких ногах минула чоловіка, крокуючи до туалетної тумби.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍