Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

▿ 17 ▵

Тео не знав, від чого саме прокинувся: від апетитного аромату, що ширився з кухні, чи від голосу Боба, який наполегливо пропонував свою допомогу:

— Я знаю це місто як свої п’ять пальців! Єво, ну візьміть мене на рейд!

— У нас є детальна карта і трекери — не заблукаємо, — відповідав йому жіночий голос із неприхованим роздратуванням.

Тео звівся на лікоть, прислухаючись.

— А я ще можу паралельно розповісти багато чого цікавого! Знаєте, у нас тут є архітектурні пам’ятки і місця з особливими історіями.

— Мене це не цікавить. Я приїхала сюди працювати, а не розважатися.

— Чому б не поєднати ці дві справи?

— При подібному поєднанні неможливо ні перше, ні друге зробити якісно, тому я обираю роботу.

— Єво, повернувшись у Північну Браму, Ви шкодуватимете, що відмовилися від мого товариства.

— Сумніваюся. Капітане, закінчуйте розмови, я чекатиму вас у машині, — промовив жіночий голос.

— Так, — відповів Денис.

Почулися кроки, гупання вхідних дверей і кілька полегшених зітхань.

— Бобе, як у тебе завжди виходить нести маячню із серйозним обличчям? — запитала Уна.

— Це мистецтво, красуне! І я володію ним досконало! — задоволено засміявся той у відповідь.

— Скільки часу вона планує прочісувати місто? — запитав Аян.

— Єва розділила місто на чотири сектори, тобто планує витратити чотири дні, а там як піде, — почувся голос Дениса. — Якщо залицяння Боба спрацюють, то, можливо, все закінчиться раніше.

— Вона вважає, що крам із контейнерів у місті?

— Не знаю. Навряд. Швидше просто діє за протоколом і оглядає приміщення, які можуть бути використані для зберігання, а у вас тут пусток вистачає: все місто може бути використано.

— Ясно.

— Дякую за сніданок. До вечора, — сказав Денис і пішов на вихід.

Тео почув, як хтось підійшов до дверей кімнати, у якій він спав, і тихенько постукав.

— Заходьте, — відповів він, і тієї ж миті двері відчинилися і до кімнати зазирнула Уна.

— Добрий ранок, Тео, — усміхнулася вона. — Снідатимеш?

— Добрий. Так, — відповів він, судомно ковтнувши слину, оскільки крізь прочинені двері до кімнати увірвався той самий неймовірний аромат, від якого шлунок був ладен почати перетравлювати самого себе.

Швидко привітавшись із Аяном і Бобом, Тео поспішив на кухню. На сніданок був омлет із зеленню.

— Яйця з Маріїної ферми? — запитав, жуючи.

— Ні, — усміхнулася Уна і показала йому два пакунки: яєчний порошок і сухе молоко.

— А зелень?

— Вирощую сама, — відповіла вона, а коли Тео здивовано звів брови, додала: — у одній з кімнат квартири під фітолампами. Але тільки зелень, на більше мене не вистачає.

— Зрозуміло.

Аян і Боб, завершивши розмову в залі, прийшли на кухню.

— Тео, ти ростеш просто на очах, — засміявся Боб, — Уно, не перегодуй його, а то розвалить будинок!

— Не розвалить.

— Скоро прийде Лялечка і відведе тебе до Рози, — звернувся до Тео Аян, присівши поруч.

— А це... безпечно?

— Цілком.

— Але ж поліція у місті проводить рейд!

— О, то ти все чув.

— Не все, але не хотілося б потрапити їм на очі.

— До Рози йти недалеко, і кілометра нема, до того ж вони починають оглядати місто зі східного краю, а вам на північ.

— Якщо хочеш, я піду з вами, — озвався Боб.

— Хочу, — відповів Тео майже автоматично, чим здивував самого себе. Хоча Боб і був досить неоднозначною особою, проте з ним більше шансів «загубитися» чи при потребі виграти час. Все ж, як не крути, а близькість небезпеки спонукає переосмислювати свої погляди й уподобання.

 

Дорога до загадкової швачки Рози пролягала з одного боку повз колишній міський парк з висохлим озерцем, а з іншого — рядом малоповерхових споруд у різних стилях, у яких колись були кав’ярні й бутики. Мабуть, містяни засиджувалися тут вечорами, слухали музику, спілкувалися, смачно їли, пили й милувалися заходом сонця та краєвидом. Тепер же все стояло покинуте, із забитими вікнами і порожніми літніми терасами, а від колишнього лоску парку лишилися лише вимощені бруківкою доріжки, що вилися по випаленій землі, де-не-де над ними височіли п'єдестали пам’ятників та металеві альтанки, між якими подекуди стирчали чорні обвітрені стовбури й пеньки дерев. Моторошне видовище.

Тео, поправивши на собі «вуаль», намагався не розглядати похмурий пейзаж довкола себе, а зосередитися на перехрестях, щоб вчасно помітити, якщо раптом з-за рогу хтось вийде, адже у Лялечки не було трекера і про наближення будь-кого вона не могла знати наперед.

— Колись на цій вулиці у Рози та її чоловіка було ательє, отут, — Боб вказав на одну з покинутих споруд. — Клієнтів було море, аж до самого переселення.

— Чому вона не поїхала? — запитав Тео.

— Хоче, щоб її попіл розвіяли там же, де і чоловіка.

— Це де?

— На дні колишнього озера, — Боб махнув у бік парку. — Він помер за кілька місяців до того, як оголосили про переселення. Води, щоправда, в озері давно нема, але, можливо, ще колись з’явиться. Як гадаєш?

— Якщо отримати доступ до управління кліматичною зброєю, то, мабуть, це можливо, але зробити це не так просто, — насупившись, відповів Тео.

— Але ж ти це зробиш? — весело запитав Боб.

— Боюся, що моїх знань для цього недостатньо, — буркнув Тео, знову поправивши «вуаль».

— Лялечко, а ти?

— Що я? — перепитала кіборг, не поглянувши на нього.

— Зможеш повернути нам дощі?

— Теоретично нема нічого неможливого, однак на практиці все непросто. Отримати контроль над антенними полями і перенаправити їхнє випромінення значно складніше, ніж отримати пароль активації дроїда-розвідника.

— А якщо не перенаправляти, а вимкнути все, щоб не втручалися?

— Якщо отримати доступ, то можливо, але наразі у нас його нема, і навряд чи його можна отримати безпосередньо з мережі. Думаю, що для цього потрібно отримати фізичний доступ до системи, ну, або вплив на того, хто має цей доступ.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍