Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

«Анонімних алкоголіків» чи інших організацій подібного роду іноді несправедливо називають культами чи організаціями, у яких люди обмінюють свою залежність від алкоголю та (або) наркотиків на залежність від групи. Утім, ця критика не бере до уваги той факт, що саме суворість, культовість організації може бути джерелом її ефективності.

Безбілетники у групах «12 кроків» можуть бути різними, але найнебезпечнішими є ті члени груп, які не визнають, що у них стався рецидив, не оголошують себе знову новачками й не проходять кроки програми повторно. Вони позбавляють групу такого клубного блага, як просоціальний сором, не кажучи вже про соціальне середовище тверезості, котре відіграє вирішальну роль в одужанні. Для збереження клубних благ організація «Анонімні алкоголіки» повинна вдаватися до рішучих і, як здається, часом нераціональних заходів боротьби з безбілетниками.

Джоан вдалося кинути пити завдяки участі в спільноті анонімних алкоголіків. Вона також регулярно відвідувала збори, мала спонсора й сама була спонсором інших членів спільноти. Джоан утримувалася від вживання алкоголю в AA протягом 4 років, а моєю пацієнткою була 10 років, тому я мала змогу спостерігати за тими позитивними змінами, що відбулися в її житті завдяки AA, й віддати їм належне.

На початку 2000-х трапилося так, що Джоан ненавмисно вжила алкоголь. Якось вона подорожувала по Італії й, не знаючи італійської мови, випадково замовила і випила напій з невеликим вмістом алкоголю, який відповідав рівню алкоголю в безалкогольному пиві, що продавалося на ринку США. Лише згодом Джоан усвідомила, що трапилося – і не тому, що відчула зміни у поведінці, а тому, що прочитала етикетку.

Коли Джоан повернулася з подорожі й розповіла своєму спонсорові про те, що трапилося, спонсор наполіг на тому, що у неї був рецидив, і закликав розповісти про це групі й оновити дату початку тверезості. Мене здивувало те, що спонсор зайняв таку жорстку позицію. Зрештою, Джоан вжила настільки незначну кількість алкоголю, що більшість американців навіть не назвала б подібний напій алкогольним. Проте Джоан погодилася, хоча й зробила це зі сльозами на очах. Вона дотепер підтримує своє одужання й участь у спільноті анонімних алкоголіків.

Тоді наполягання спонсора Джоан на тому, щоб вона почала новий відлік періоду тверезості, здалося мені надмірним, але зараз я розумію, що це був своєрідний спосіб захистити її від перетворення невеликої кількості алкоголю у надмірну (слизька доріжка), а також забезпечити максимізацію корисності заради вищого блага групи. Готовність Джоан дотримуватися дуже суворого тлумачення рецидиву ще більше зміцнила її зв’язки з групою, що у довгостроковому періоді виявилося корисним і для неї самої. Окрім того, Джоан визнала: «Мабуть, якась частина мене знала, що у тому напої був алкоголь, і хотіла використати перебування за кордоном як виправдання». У цьому сенсі група виконує функції розширеного сумління.

Безперечно, стратегії групового мислення можна використати й у ганебних цілях – скажімо, коли ціна належності до групи перевищує клубні блага й члени групи зазнають шкоди. Наприклад, у 2018 році керівників організації NXIVM, котра називає себе «програмою управлінського успіху», арештували й звинуватили у секс-торгівлі та здирстві. Шляхом різноманітних форм промивання мізків жінок ганьбили й тримали у сексуальному рабстві. Бувають також ситуації, коли члени групи самі отримують користь, але завдають шкоди тим, хто не належить до неї, як роблять у наш час різні суб’єкти, що використовують соціальні медіа для розповсюдження неправдивої інформації.

За допомогою самопожертви й стигматизації ми з чоловіком намагалися зміцнити клубні блага нашої родини. Ми не дозволяли дітям мати власні телефони до старших класів середньої школи. Це робило їх диваками серед однолітків, особливо у середніх класах. Спочатку вони благали й жалібно випрошували дозволу мати власні телефони, але через деякий час почали сприймати цю особливість як невід’ємну частину ідентичності. Ще ми наполягали на тому, щоб за будь-якої нагоди їздити на велосипедах, а не на авто, а також проводити час разом без жодних пристроїв.

Я переконана у тому, що тренер наших дітей з плавання має таємний ступінь доктора наук з поведінкової економіки. Він постійно застосовує самопожертву й стигматизацію для зміцнення клубних благ. Насамперед він вимагає приділяти плаванню надзвичайно багато часу (до 4 годин тренування на день для учнів старших класів), а також соромить підлітків, які пропускають тренування. До того ж він використовує визнання й винагороди за високий рівень відвідування (щось на зразок жетонів «30 днів тверезості» в AA), у тому числі можливість узяти участь у виїзних зборах. У команді діють суворі правила стосовно того, що саме одягати на такі збори: червоні футболки у п’ятницю, сірі футболки у суботу, лише одяг з логотипом команди (кепки, плавальні костюми, захисні окуляри). Це дає змогу відрізнити членів команди від дітей з інших команд, котрі мають дещо буденний вигляд. Більшість цих правил здаються надмірними й недоречними, але вони є виправданими, якщо розглянути їх з точки зору максимізації корисності для посилення участі, зменшення кількості безбілетників і зміцнення клубних благ. Діти прагнуть потрапити у цю команду, і, здається, їм подобається подібна вимогливість, навіть коли вони скаржаться на неї.

Просоціальний сором знайшов свій найобнадійливіший прояв у Зеленому русі, що поєднує ідеї самопожертви, стигматизації й просоціального сорому з відданістю справі, котра важливіша за нас самих – адже йдеться про порятунок планети.

Ендемічний сором

Дуже багато моїх пацієнтів та інших людей відчувають сором з незрозумілих причин. Я припускаю, що існує підкатегорія сорому, що сформувалася у відповідь на сучасну культурну заклопотаність особистими досягненнями й визнанням. Психіатр і письменник Марк Епштайн зазначив: «Оскільки ми страждаємо на своєрідний психологічний матеріалізм, нас передусім цікавить вдосконалення самих себе. Саморозвиток, самооцінка, впевненість у собі, самовираження й самоконтроль – це наші найбажаніші риси». Сором – це природна реакція саморегуляції на надмірну пиху й заклопотаність собою.

Теологиня й психотерапевтка Марґарет Альте писала про «надмірність, що викликає сором», яка «вперше з’явилася відразу після створення світу. У третьому розділі Книги Буття Адам і Єва прагнуть бути подібними до Бога, пізнати добро і зло, й мимоволі відчувають сором».

На відміну від студентів, які були у мене двадцять років тому, сучасних студентів більше не задовольняє вивчення медицини. Зараз вони мають отримати бізнес-освіту, написати книжку, відкрити компанію. Я у захваті від їхньої старанності, але мені сумно через те, що просте прагнення стати хорошим лікарем стало другорядним.

Соціальні медіа посилюють нашу схильність до сорому, заохочуючи прагнення до винятковості. Зараз ми порівнюємо себе не просто з однокласниками, сусідами та колегами, а з усім світом, тому надто легко переконати себе, що варто було зробити