Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

доріжками до маленького парку. Того року в Морбацці вперше влаштували ілюмінацію. Лейтенант зачудовано розглядав свій розкішний сад. Невже це те місце, на якому він зі старим садівником всього лиш кілька років тому висаджував саджанці?

Звідусіль долинали захоплені вигуки. Які темні й таємничі кущі, які загадкові й нескінченно довгі доріжки під густими кронами дерев! Як міняться барвами квіти в мерехтінні ліхтариків, а листя на деревах схоже на коштовне драпірування!

Процесія зупинилася на одному з вирубів у парку. Крісло з лейтенантом опустили додолу, і він не зміг відірвати завороженого погляду від уквітчаного квітами й листям ґроту, де на п’єдесталі в оточенні маленьких німф стояла Флора й чудовим голосом співала осанну творцеві того саду.

— О, я мав би здогадатися, Геддо! — ​вигукнув лейтенант, звертаючись до прекрасної богині квітів. — ​Я мав би здогадатися, що ти про мене не забудеш!

III

Сімнадцяте серпня, приблизно четверта по обіді. Наймолодші дівчатка Морбакки, Сельма й Ґерда, перевдягалися до свята, коли в контору на піддашші, куди поселили дітей на час приїзду родичів, увійшла покоївка.

— Вам треба зійти вниз, Сельмо й Ґердо, — ​голосно сказала вона. — ​Решта ще не готові, а перші екіпажі уже на алеї.

Дівчатка квапляться, їх пронизує щасливий трем. Бо ж ось, свято починається! Починається сімнадцяте серпня!

Вони застібають сукні, зав’язують кокардами нашийні хусточки і біжать униз. Нікого з дорослих не видно. Навіть старша сестра не допоможе їм зустрічати гостей, бо в неї генеральна репетиція вечірньої вистави.

Гості вже сидять на веранді. Пан Нільссон з Вістеберґа з дружиною і трьома-чотирма дітьми. Вони завжди приїжджають раніше умовленого часу, але ніколи не поспішають так, як сімнадцятого серпня. І це дівчаток нітрохи не дивує. Бо всім не терпиться потрапити в Морбакку в такий день.

Доки з’являться інші гості та всі домашні, час тягнеться доволі повільно і для маленьких господинь, і для уже прибулих. Але ж сьогодні сімнадцяте серпня, хто б у такий день зважав на дрібниці!

Далі під’їжджають гості, ті, що здалеку: парох Альфред Унґер з Вестра-Емтервіка з родиною. Вони здолали дві милі в бричці, запряженій двома кіньми. У повозі купа жінок і дітей, а сам парох Унґер сидить на передку й править кіньми, бо ж добре знається на конях.

Нарешті святково вбраний лейтенант Лаґерльоф виходить на веранду саме тієї миті, коли парох завертає на подвір’я.

— Чорти б тебе вхопили, Альфреде! — ​вигукує лейтенант. — ​Що ти поробив своїм коням? Схожі, мов дві краплі води!

— Помовчи ліпше! Не зраджуй таємниць у власний день народження! — ​відповідає парох Унґер.

Річ у тім, що його красені-коні дуже схожі між собою, тільки в одного на чолі біла зірочка. Тож парох і придумав вплести кілька смужок білої шкіри в вуздечку, щоб усі думали, ніби коні й справді близнята.

Ніхто б нічого й не запідозрив, але парох Унґер так пишався своєю вигадкою, що розповідав про неї кожному зустрічному, ось чутки й до лейтенанта дійшли.

До речі, з садиби пароха у Вестра-Емтервіку приїжджає не один повіз. На алеї з’являється гарба, на якій возять сіно, повна галасливої молоді. Це родичі з Карлстада, які гостювали в пароха й скористалися нагодою побувати в Морбацці.

Екіпажі одні за одним завертають на подвір’я. Онде родичі з Ґордшьо, найдорожчі гості. Вони прибувають кількома повозами. По-перше, саме сімейство велике, а по-друге, з ними Уріель та Ґеорґіна Афзеліуси та Крістофер Вальрот з сестрою Юлією, яка живе в нього.

В одному з повозів привезли кілька великих дивних білих клунків, які велять віднести нагору, у театр. Сельма з Ґердою аж знемагають від цікавості, що ж у тих клунках. Вони розпитують донечок Вальрота, але ті пов’язані обітницею мовчання і нічого не кажуть. Лишень натякають, що дядечко Уріель придумав щось неймовірно веселе.

Потім прибуває старий інженер Іван Варберґ з Анґерсбю в екіпажі, напхом напханому чарівними дівчатами.

На веранді здіймається веселий галас. Що ж це сталося з таким затятим холостяком, як Іван Варберґ!

Усі, звичайно, чудово знають, що дівчата — ​його небоги, які влітку гостюють у дядечка, але хто би проґавив нагоду присоромити Івана.

Дівчатка Лаґерльоф перемовляються між собою, мовляв, ніде не видно пані Гедди. Вона, щоправда, уже давно не живе в Емтервіку, але вони однаково сподівалися на її приїзд і щось цікавеньке. Без неї сімнадцяте серпня було не таке.

А ось з’являються і найближчі сусіди. Парох Мілен з синами перебрався до іншої парафії. Сьогодні цибатий і вродливий парох Ліндеґрен і його дрібненька мила дружина прийшли пішки зі своєї плебанії. З іншого сусіднього хутора, з Нижньої Морбакки, приходять батечко Улав і матінка Черстін.

Звісно, вони не єдині з заможних селян, які хочуть привітати лейтенанта Лаґерльофа з днем народження. Дядечко Юн Ларссон з Сьодра Оса, найбагатший на парафії, приїхав зі своєю донькою. І депутат ріксдаґу від Бевіка з дружиною, і церковний староста, теж з дружиною.

Оскільки нікого спеціально не запрошували, дівчаткам, стоячи на веранді з лейтенантом Лаґерльофом, цікаво роздивлятися прибулих. Найбільше вони чекають на старого Яна Аскера. Лиш би йому нічого не завадило приїхати!

Вони намагаються порахувати гостей, але це марна справа. Гості стікаються з усіх-усюдів. Може, й сотня набереться? Їм страшенно цього хочеться. Уявляєте, як неймовірно звучатиме, коли хтось скаже, що сімнадцятого серпня у Морбацці зібралася сотня гостей!

Але зустріч гостей — ​це лише вступ до справжнього бенкету. Як кавування на моріжку. Дітям дуже хочеться, щоб ця прелюдія уже зосталася позаду.

Нарешті свято починається. Духовий секстет зі своїми блискучими інструментами вишиковується перед верандою. Чоловіки беруть під руку дам, лунає марш, і пари під музику рушають садом до маленького парку.

Усі збираються навколо столу, заставленого келихами з бішофом і пуншем — ​у Морбацці ніколи не подавали вино. Усім роздають напої. І відразу стає зрозуміло, що настала мить для виголошення промов і тостів на честь лейтенанта Лаґерльофа.

Інженер Ерік Нурен і депутат ріксдаґу Нільс Андерссон, і пан Нільссон з Вістеберґа стоять зі своїми промовами наготові. Усі троє почуваються нерішуче, ніхто не хоче випереджати іншого з вітальним словом.

— То що, ніхто не відважиться? — ​питає лейтенант.

Йому не до вподоби урочистості, він хотів би швидше покінчити з цією частиною програми.

Раптом у нього за спиною чується дзвінкий голос із виразним стокгольмським акцентом, а коли він обертається, з кущів виходить красуня-циганка й пропонує йому поворожити. Бере його ліву руку у свої руки й починає читати лінії на долоні.

Торік узимку лейтенант Лаґерльоф дуже