Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Перші успіхи. - привітав їх Ікластий. - Без води немає життя.

- Так. - не міг не погодитись Максуд. - До тебе та твоїх драйтлів є розмова.

Ікластий підвівся. Він висунув голову, щоб подивитися праворуч, потім ліворуч.

- Не дуже тут охочих нас підслухати. - натякнув ватажок заклиначів на те, що Максуд може вільно говорити.

- Ти ж розумів, що настане війна. Ви не прийшли самі?

Делоріс переглянулись із Жазель. Сандрін тримала марку.

- Що ти маєш на увазі? - вдав, що не зрозумів питання заклинач.

- Амаліони прийдуть. - Максуд трохи нахилився до нього. - Їх буде понад сто тисяч. Ти людей за все життя не бачив стільки, скільки вони приведуть підготовлених бійців. Амаліони, граваліони, луксори, Химерниці, драйтли, які перейдуть на їхній бік. Вся ця армада збирається тут з однією метою — стерти нас. Будь-якою ціною. І одного прекрасного дня вона обрушиться на нас.

Заклинач зблід. Він глянув на обличчя Химерниць, воїнів, а потім перевів погляд на таких же блідих своїх друзів.

- Я спитаю ще раз. Ви не прийшли самі?

- Ми не воїни. Ми не вміємо битися. Я можу тримати сокиру чи меч у руках, але в тій м'ясорубці, з якої ви вибралися, я загинув би. І кожен із моїх людей теж.

Максуд краєм ока помітив, як руки у Ікластого почали тремтіти.

- Я не примушую тебе йти на них зі зброєю в руках. Це залиш мені і таким, як я. Від тебе потрібне інше. - Максуд говорив уже спокійніше.

- Ми зібрали всіх, кого змогли з собою покликати. І це було зовсім непросто.

Максуд закивав, потім запитав:

- Що бачать птахи?

Ікластий безпорадно закліпав очима, переводячи погляд то на нього, то на Сандрін. Всі друзі Максуда намагалися залишити серйозні вирази обличчя, вдаючи, що вони розуміють, про що говорить Максуд. Деяким для цього навіть докладати зусиль не довелося. Сандрін завжди так виглядала.

- Птахи? Я… звідки я таке можу знати?

Максуд скинув підборіддя, оцінюючи дивлячись на Ікластого.

- Лише у старих історіях мої предки могли бачити очима птахів. Я думаю, це вигадки. - він зам'явся. - Думав. До сьогодні.

- Добре. Це все, що мені потрібно було поки що знати.

Воїн розвернувся, інші наслідували його приклад. Вони пройшли кілька кроків.

- Олені. Ми їх також привели. - пролунав крик ззаду.

- Відмінно, я попереджу Азаніеля. Сьогодні підганяй, поки ми маємо доступ до дерева. - не обертаючись, відповів йому Максуд.

Далі, поки не відійшли на достатню відстань від казарм заклиначів, усі крокували мовчки.

- Ти ж це не серйозно про сто тисяч, га? Ти ж насправді не думаєш, що вони приведуть до нашої фортеці таку армію? - перша спитала Ейр про те, що у кожного крутилося в голові.

Спиною Максуд відчув, як кілька пар очей свердлили в ньому дірку. Знову це мовчання, Єдність його забирай. Жазель була на багато готова, аби він відкрив свій рот і видавив хоч пару слів з нього.

- Ні. Не думаю. - після довгої паузи відповів воїн.

- Я не Химерниця, не луксор і не скелет. - спокійно, навіть трохи заспокійливо казала Ейр. - Але я так тобі вріжу, якщо ти ще раз мені збрешеш! Не треба бути експертом, щоби зрозуміти, коли ти намагаєшся видати брехню за правду. Особливо погано в тебе виходить дурити друзів. Вдумайся. Обманювати. Друзів.

Сабазадонка мило посміхалася. Але воїн знав, що ця напускна посмішка жодним чином не завадить їй виконати свою обіцянку.

- Друзів не можна бити. - розповів Максуд їй просту істину на випадок, коли вона, раптом, не знала.

- Якщо є привід, то можна. - схоже Ейр насправді вірила у свої слова.

- Я не збрехав, Ейр. Я справді не думаю, що вони приведуть сюди сто тисяч. - здавалося, заспокоїв її Максуд.

- А скільки, ти гадаєш, вони сюди приведуть? - з відсутнім виразом обличчя спитала Химерниця.

Знову ці питання. Максуд зітхнув. Тривога усередині Ейр заграла новими фарбами. Тільки-но вона заспокоїлася ... Навіщо Сандрін це зробила?

- Якщо ти зараз же не відповіси, я вчеплюсь тобі у волосся! - пролунав голос Жазель.

- Я думаю ... -вВоїн зробив паузу. - Думаю, вони приведуть в кілька разів більше.

Ейр ахнула. Звір прокашлявся. Жазель затулила рота обома руками. Сандрін трохи схилила голову вбік Максуда і підняла одну брову. Її погляду не бачив більше ніхто, в першій лінії вони крокували вдвох. Максуд розвів руками – самі просили не брехати.

- Та хто ти, Єдність тебе подери, такий, щоб говорити нам усі ці жахливі речі. - обурилася Ейр. - Нагадайте мені більше нічого в нього не питати. Ось є фортеця, є люди у ній. Готуємось до оборони потихеньку. Навіщо мені треба було йти з вами? Навіщо я слухала розмову із заклиначем? Навіщо спитала? - Ейр витерла обличчя рукою. - Сандрін! Ти можеш стерти пам'ять?

Химерниця посміхнулася. Своєю справжньою усмішкою. Вдруге за день Максуд спостерігав таке перетворення. Побачити таке двічі вважалося чимось схожим на те, щоб застати одночасно два місяці на небі. І так, він неодноразово таке бачив. Але все одно. Воїн теж усміхнувся. Сандрін починала вважати його за свого. Напевно, поступово вона підпускала його дедалі ближче. Він почав все частіше помічати за нею ті чи інші зміни у міміці та жестах, звичайно, коли її ніхто інший не міг бачити. Компанія вийшла на відкритий простір — ту вулицю, яка безпосередньо примикала до стін між четвертим і п'ятим рубежем. Ейр миттю подивилася за межі фортеці. Відвернулась і відразу повернула голову назад. Вона зупинилася. Спочатку Жазель, а потім і інші наслідували її приклад. Всі у тиші спостерігали за військами ворога. Приблизно в радіусі кілометра від фортеці розкинувся степ з рідкими гаями, деревами та кущами. Все це виглядало зеленим, жовтим, блакитним. А далі все стало сірим. Кожен зрозумів, що амаліони продовжують стягувати війська. Максуд спостерігав за цією картиною цілу хвилину. Нічого, скоро всі звикнуть і не звертатимуть увагу. Мабуть.