Читати книгу - "Лист до короля"

бажати. Вийдете завтра, удосвіта.

— Дуже дякую, вам, Менауресе. Але як бути з Ярро? Він також збирається йти через гори, і мені важко буде сказати, що я не візьму його з собою.

І Тіурі розповів, як він зустрів Ярро і як разом вони йшли до джерела.

— Так, — замислився відлюдник, — справді, може статися, що він збрехав і ніякого сина по той бік гір у нього немає. Можливо, він навіть шпигун. Знаєш, я мав передчуття, що сьогодні до мене хтось прийде. я думав — юнак, так воно й вийшло, але приходу Ярро не передчував, тому не вірю в те, що я йому потрібен; та можу помилятися — а раптом він таки говорить правду. У такому разі йому не можна перешкоджати: самотужки гори він не подолає. — Менаурес поглянув на Тіурі: — Вирішувати тобі.

— Отже, у мене лише один вихід — дозволити йому йти з нами.

— Згоден. І пам’ятай: ви йдете втрьох. Будь обачним. Уночі не спіть з Паккі по черзі, пильнуй, щоби Ярро ніколи не йшов за тобою. та все ж, гадаю, тобі не варто його занадто боятися. — Він підвівся: — А тепер зніми рясу і покажи мені свою рану. А-а, на тобі ще й кольчуга. Її краще лишити тут, вона надто важка й заважатиме, коли ти підніматимешся вгору. У моїй скрині знайдеться одіж для тебе.

Продовжуючи говорити, він зняв пов’язку з руки Тіурі: рана відкрилася й кровоточила. Менаурес змочив її якоюсь рідиною, що пахла сосновою живицею — вона трохи пекла, але тамувала біль, — і знову перев’язав. Потім почав розпитувати юнака про його пригоди.

Тіурі розповів, а також переказав вітання від настоятеля Ієронімуса та герцога Містерината.

— Сиґірдиварт Раффокс, — мовив Менаурес. — Давно тут не бував. Але я знаю: він править своїми володіннями як належить.

— Давно ви його знаєте?

— Двадцять років тому прийшов він сюди, нічого не маючи при собі, окрім меча, яким збирався захищати справедливість. Я порадив йому спуститися Блакитною річкою і йти до Містерината, де його меч послужив би добрій справі. Саме так він став герцогом Міс-терината.

Відлюдник підняв віко скрині:

— Візьми те, що тобі до вподоби, та перевдягнися. І не забудь перстень.

— Він не мій, лицар Едвінем дав його мені тільки для того, щоб показати вам.

— Залиш його в себе, віддаси королю Унавену, від якого Едвінем і отримав його.

— Так і зроблю, — кивнув Тіурі, знову насилюючи перстень на шворку.

Йому було приємно мати при собі цей скарб — як оберіг і згадку про присягу, дану Едвінему.

— А тепер я маю поговорити з Паккі, — мовив відлюдник і, вийшовши, зачинив за собою двері.

Хлопець поклав кольчугу до скрині, замість неї одягнув виношену блакитну камізельку, але рясу не сховав у скриню, а накинув зверху. Тіурі відчинив двері — його погляду відкрився неймовірний краєвид: далеко на схід простягалося королівство Дагоната -села й темні ліси, пагорби й лани, поміж яких звивалася Блакитна річка; юнакові здалося навіть, що вдалині видніються вежі Містерината. Усе це вкривала тінь гір.

Ярро сидів на камені біля джерела. Він сховав обличчя в долонях, немов переборюючи якесь горе чи обмірковуючи щось дуже важливе. Поруч із хижкою Менаурес тихенько розмовляв з Паккі. Хлопчина побачив у дверях Тіурі й усміхнувся йому. Тіурі підійшов до нього.

— Це Паккі, — мовив Менаурес, — він проведе вас з Ярро через гори.

— А тебе звати Мартин, я вже знаю, — усміхнувся хлопчина. — Радий служити вам. Вирушимо завтра раненько.

— Ходи-но приготуй все на завтра, Паккі, — мовив відлюдник і голосніше гукнув: — Ярро!

Той підвівся й повільно підійшов.

— Ти зможеш піти через гори. Паккі, мій друг та помічник, проведе вас.

— О. — вихопилося в того.

— Так, Мартин теж збирається на захід, отже, підете втрьох. Паккі знає дорогу.

— Це. це чудово, — зрадів Ярро. — Дуже вам дякую.

— А тепер вам треба поїсти, — провадив далі відлюдник, — завтра вставати вдосвіта, тож і лягти краще раніше.

За вечерею Ярро мовчав, зате Паккі не вгавав з розмовами та все розпитував. Тіурі дізнався, що той сирота і народився в гірському селі. Кілька років тому Менаурес узяв його до себе. Хлопчик допомагав відлюдникові: рубав дрова, готував їжу і робив усіляку дрібну домашню роботу. Тіурі поцікавився, чи впорається відлюдник без свого помічника.

— Авжеж, — відказав той. — Якби Паккі завжди сидів тут, то хіба почувався б так упевнено в горах?

Паккі ніколи ще не був у долині. Він розпитував про тамтешнє життя і про те, що діється на рівнині, потім заявив, що сам не захотів би жити в такому місці.

— Ну хіба що разок спуститися туди, — продовжував він, — поглянути поближче на королівство Дагоната. Звідси, здалеку, воно таке гарне! Та й Менаурес мені багато про нього розповідав.

— Тепер ти міг би туди спуститися, — сказав Тіурі.

— Так, певно, міг би. Торік мені не дозволили, бо був ще замалий.

— Тобі скільки років? — вперше за весь час розмови подав голос Ярро.

— Я народився в День літнього сонцевороту, п’ятнадцять. — Паккі кинув погляд на Менауреса, — ні, чотирнадцять років тому.

— То чи не занадто молодий він для провідника? -засумнівався Ярро.

— Він молодий, та не занадто, — заперечив Менау-рес і звернувся до Паккі: — Якщо захочеш, можеш спуститися в долину, ближче подивитися на те, що бачив лише здаля. Тоді й зрозумієш, що зблизька все має геть інакший вигляд.

— Ти і в королівстві Унавена ніколи не був? — спитав Тіурі.

Паккі похитав головою:

— Я ніколи не заходив далі Філамена — невеличкого села по той бік гір. Бачив, звісно, королівство Унаве-на, проте лише здалеку. Воно має ще кращий вигляд, аніж королівство Дагоната. Вдалині навіть місто ви-дніється.

— Яке місто? Унавенстадт? — спитав Тіурі. — Навіть не віриться.

— Ні, Унавенстадт далі, — сказав відлюдник, — те, що ви бачите, — Данґрія — Місто-на-Сході.

— Там вежі, — розповідав Паккі, — дуже багато веж і стін. Ясного дня їх добре видно. На це місто я дуже хотів би поглянути зблизька. Здається, я й Райдужну річку бачив.

— А Унавенстадт? — не вгавав Тіурі.

— Його з гір не видно, — пояснив Менаурес.