Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

а я повільно відпливав. В очах потемніло, коров’ячі губи заніміли, ноги підкосилися, і я з лязкотом переможеного Дон Кіхота упав на плац, розбиваючи разом з муляжним автоматом усі ілюзії Радянської армії.

Мої очі відкрилися. Скворцов бив мене по морді долонями і псикав водою зі свого рота. Вода віддавала перегаром. Той перегар не проходив у Скворцова ніколи, і, видно, саме цей запах, не гірше нашатиря, привів мене до чуття. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке зганьбило родину, бо не змогло навіть по-людськи присягтися Батьківщині на вірність.

Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками та зірочками, що мали підкреслювати всю фундаментальність цього безмозглого процесу. В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість фото я отримав запис в армійській історії хвороби: «Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє». Мама з татом поїхали додому в розстроєних почуттях, а я лишився лежати в лазареті й чекати виконання вердикту, який мені присудили за вражу англійську пісню. З діагнозом «вегетососудістая дістанія» в лазаретах лежала половина Совєцкої армії. Ніхто й ніколи не міг оскаржити цей діагноз, оскільки цей недуг присутній і в усіх здорових людей, не те що в худющих новобранців, яких здувало вітром під час ранкової зарядки.

Пройшло пару днів, причому так швидко, ніби чиясь рука перекинула листочки настільного календаря або випадковий вітер з вікна недбало перебрав їх своїми сухими старечими пальцями. «Пролікувавши» ремонтними роботами, мене, тепер уже здорового і повного сил, відправили назад. В учєбці все йшло своїм дебільним чередом. Шоста ранку — рота, падйом!, сьома ранку — борщ на варених консервах у столовці, восьма-тринадцята — заняття в школі. На кожному занятті ми розбирали одну і ту саму схему — на чому працює двигун Парапєлова. Донині, хоч убийте, не знаю — на чому працює та херня. Або то військова таємниця, або якась сука вирвала сторінку, де то було написано.

Одного дебільного ранку нас підняв по тривозі п’яний у срачень Скворцов. Він вивів всю роту на плац. У трусах ми, двісті хлопців, виглядали так, ніби нас злапали німці та запропонували два варіанти: або розстріляти, або — в попу. Накрапав приємний весняний дощик. Хто не знає, що таке дощик о третій годині ранку при плюс сім, нехай попросить когось насцяти на нього і включити кондиціонер...

Скворцов був черговим по частині. До речі, після мого сольного виступу він ходив у наряд через день, а часом і пару днів підряд. Випив він немало, тому стояти ми збиралися довго. Капітан ходив перед нами по плацу, щось самовіддано розказував і раптом сам стягнув з себе сорочку, потім штани — і залишився в чоботах і трусняку. Ті, що стояли ближче, казали, що тема розповіді була про рівність воєнних між собою, мовляв, і рядовий, і капітан — з одного гімна лєпьошки. Поскакавши трохи по калюжах, Скворцов протверезів, здивувався своєму вигляду і загнав усіх назад.

Спати вже не хотілося, свіжак відігнав сон надовго, і я мимоволі став свідком групового сексу по-армєйскі. Двісті ліжок почали якось дивно розгойдуватися. Майже одночасно їхні мешканці повернулися на бочок і запустили руки в середню «кишеню» своїх кальсонів. Намацавши сопілку, поступальними рухами почали приводити її в робочий стан. Ліжка були не з готелів сітки Редіссон, тому я міг чути наростаючий зрадливий скрип. Початок акції був схожий на землетрус, але такий, що трусить виключно ліжками. Амплітуда коливань зловісно зростала. Ліжка скрипіли щоразу сильніше, і ніхто вже не приховував своєї участі в утворенні цунамі. Якби в цей момент у нашій казармі був композитор Шнітке, він обов’язково видав би на-гора ще один невмирущий твір під назвою «Танець лежачих флейтистів». Шнітке там не було, але там був я. Моє лице розтягнулося в широченній либі — симфонія вражала. В момент апогею скрипом ліжок можна було настрашити Наполеона. Ковдри натхненно піднімалися та опускалися, як Алиє Паруса. Повітря пронизав запах поту, перемішаний з ароматом голландських сирних крамниць. Вся рота у дві руки шпарила на своїх тромбонах, бо на той момент сопілками ці інструменти назвати було б принизливо. Процес був довгим, адже бійцям Радянської армії в компот наливали БРОМ. Деякі люди стояли перед дилемою — продовжувати та відірвати чи зупинитись і обломатися.

Наша рота стала подібною на велику атлантичну регату, а скоріше на її модель у закритому приміщенні. Ліжка, як яхти, нагиналися чи не до самої підлоги, черпаючи воду через борт, якимось чудом залишалися на плаву, а тим більше з екіпажами, які невідомо чому не випадали в океан. Кульмінація надійшла десь за п’ятнадцять хвилин — з різних боків почали долинати звуки, подібні на стогін вмираючих після бою. За хвилинки три-чотири вмерли всі. Військова білизна завжди добре накрохмалена. Так було, є і буде.

Зранку рота відклеювала предмети свого нехитрого гардеробу від наволочок, простирадл і ковдр, залежно від того, хто куди зробив свій фінальний переможний залп. Солдати під крики сержантів, на півроку старших по службі та обурівших від своєї влади над лисими «духами», бігли купою тупих корів до туалету мити свої причандала. Я ненавидів цю ранкову принизливу процедуру, коли ти ковиляєш у кальсонах до очка і крутиш задом, щоб уникнути ударів пряжкою від засранців-сержантів, які стоять по обидва боки коридору й не пропускають можливості лишити тобі на дупі синяк у вигляді зірки з серпом і молотом. Величезний рязанський пацанчик, якого звали Сєрьога, не спішив, а повільненько замикав нашу процесію. Він мав два метри росту і кілограмів сто двадцять ваги. Природа наділила його лицем без емоцій і силою підйомного крана. Я розглядав два варіанти його походження: або мама зрадила його батькові з бізоном, або просто вийшла за бізона заміж.

Сержантік Ригачьов якраз був у стані ейфорії та свиснув Сєрого по задниці своїм ременем. Уже через півсекунди після необачного вчинку Ригалов, як його любовно називали в кулуарах, зрозумів всю безвихідь своєї долі. На його обличчі швидесенько пробігли вісімнадцять з половиною років його недовгого хлопчачого життя. Він, як кіт із голлівудських мультиків, був готовий вирити собі могилку та закопатися, поставивши зверху скромний пам’ятник свого нікчемного буття. Сєрьога зупинився, почухав дупу розчепіреною долонею розміром з парасолю, повільно повернувся до Ригалова і простягнув руку, яка скоріше нагадувала стрілу баштового крана.

— А ну-ка, дай рємєшок, — абсолютно беземоційно, як пітон жертві, запропонував він Ригачьову віддати шкіряний, придбаний у