Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Вже телефоную до обласної, за півтори години приїде хтось із хірургів по екстреній допомозі. І зробить усе як належить. Дивує інше — чому ви не зробили цього досі, а чекали на мене? Він роздратовано тис на кнопки своїми грубими пальцями.

— А ми не вас чекали, Григорію Віталійовичу, — промовив Цекало. — А батьків хворої. Хотіли поставити їх до відома. І операцію не відкладали. Акурат усе відкапало. Сестра вже готова, а Петрович пішов брати хвору до операційної.

Всі замовкли, а Щерба, що сидів поруч, штовхнув колегу у бік. Йому здалося, що непомітно, але це помітили усі.

— То ви збираєтеся зараз оперувати цю хвору? — нарешті запитав Костогриз. — Ви особисто?! У такому складі?

— А скоро вже і такого складу не буде, — спокійно зауважив Ігор. — Хижняка ви хочете виганяти, шеф на пенсії, а Лужний — людина тимчасова. Вирішить свої проблеми і поїде далі. То ж сьогоднішній склад — ще розкіш.

— Ну, про це ми поговоримо завтра, — відказав головний, знов беручись за телефон.

— Можливо, — знизав плечима Цекало. — А сьогодні я ургентний хірург за графіком, який ви підписали. Хвора підготовлена, дала згоду і потребує негайного оперативного втручання. І я за неї відповідаю.

— І якщо щось піде не так, — упевненим голосом додав Ігор, — я не зможу посилатися на вашу заборону робити операцію. Для прокурора це не буде аргументом. Тому, якщо ви впевнені в тому, що праві, забороніть мені робити операцію письмово. А потім кличте кого вважаєте за потрібне.

— Вийдіть усі! — наказав Костогриз.

Персонал миттєво звільнив ординаторську, а головлікар сів навпроти Цекала.

— Ви не будете оперувати цієї хворої, Ігоре Миколайовичу — майже по складах промовив головний.

— Чому не буду? — не зрозумів Цекало. — За всіма канонами її належить негайно оперувати.

— Тому що це донька Інни Сергіївни, і я хочу, щоб операцію було проведено на більш високому рівні.

— Дайте мені письмовий наказ, — вперся Цекало. — Поставте свій підпис, і я піду геть просто зараз. А якщо потім будуть проблеми, покажу його прокуророві. Григорію Віталійовичу, я розумію, що ви головний лікар, але це фахове питання, і воно не у вашій компетенції. Усі бачили, що ви втручаєтеся неправомірно. Я тверезий, у мене диплом і відповідна кваліфікація. Ви підписалися під моїм правом робити таку операцію — подивіться на графік чергувань на стіні. І якщо ви протидієте, то причина полягає у вашій неприязні до мене і низькій оцінці як лікаря. І усі це розуміють. Може, нічого й не станеться за оті зайвих три години, але як знати… Потім самі себе картатимете, адже формально не праві.

— А по суті?

— По суті тим паче. Врешті-решт, вирішувати повинна сама хвора. Ідіть, Григорію Віталійовичу, і повідомте їй, що я поганий лікар і повний бовдур, то ж оперуватися у мене — великий ризик. Ви ж так вважаєте? Якщо вона відмовиться, я вмиваю руки. Підете?

Замість криків та гупання по столу Костогриз сперся на нього ліктями і сховав обличчя у долоні.

— Я вже не знаю, як витримувати усі ці проблеми, — промовив глухим голосом.

У двері зазирнула санітарка з операційної, повідомляючи, що хвора вже на столі.

Увійшовши до палати, Вересюк мовчки виклав на стіл компакт-диски та пакет з гостинцями. Потім підсунув стільця й сів поруч.

— Володю, я з вами потім не розрахуюся, — ніяково промовила Ольга.

— Тобто? — не зрозумів лікар.

— Приділяєте мені надто багато уваги, — пояснила вона.

— Ну… вважайте, що вже розрахувалися, — посміхнувся він.

— Як це?

Замість пояснення Вересюк поклав перед нею газету зі статтею про цькування чиновниками районної лікарні у Нижньому Роздолі. Стаття була глибокою і аналізувала кричущі проблеми та причини жалюгідного стану медицини.

— Костогриз від вашого матеріалу у захваті. Завтра мабуть сам завітає.

— Отже, усе це, — вона кивнула на розкладені на тумбочці гостинці. — Ви робите за завданням шефа?

— Звісно. А ви що подумали? — Вересюк несподівано обійняв її за плечі.

— А перестаратися не боїтеся? Розіб’єте випадково серце бідній дівчині. Що тоді?

— Чому бідній? — не згодився лікар. — Та й серце у неї, підозрюю, сталеве. Невідомо ще, чиє швидше розіб’ється. Вам скоро на виписку, а мені — заходити до порожньої палати і страждати. Як це трапилося з вашим рятівником Щербою.

— А до чого тут Щерба? — не зрозуміла Ольга.

— У нього буквально перед вашим приїздом така ситуація була. Поїхала — навіть не попрощавшись. Він тепер до цієї палати заходити боїться.

— Я це зауважила, — погодилася вона. — Тільки гадала, це до мене в нього така неласка.

Ольга скрутилася калачиком і притислася головою до його грудей. Він розгубився і тільки ніяково поглядав на двері, аби хтось раптово не зайшов до палати.

Робота в операційній ішла повним ходом.

— Чорти б забрали, — обурювався Щерба. — Я ще можу зрозуміти, коли неграмотна бабця з села тиждень з апендицитом ходить… Але студентка медичного університету!

— Та ще й донька такої мами! — підтримав Дольний.

— Серветку дайте, — попросив Ігор. — І підйомник. От же ж… Гною повно, та ще й апендикс, наче навмисно, під печінку сховався.

Найважче велося Щербі. Він вже змучилися тримати ранорозширювачі, адже Цекало вперто намагався робити операцію через невеличкий розріз, аби шов на тілі дівчини потім міг легко заховатися під трусики.

— Ігоре, розширятися треба, повір мені. Не відмиєш ти живота якісно, навіть якщо зумієш видалити апендикс.

— Світло поправте, — замість відповіді наказав Цекало. — Є верхівка. Під самою печінкою. Давайте довгі затискачі. Але надійні, бо як злетить — буде кровотеча… Навіщо їй рубець на півживота? Зовсім молода дівчина. Гайда б теж так робив, я впевнений в цьому.

— Ну-ну… — не вгавав Андрій. — Гайда зуби з’їв за шістдесят років на тому. А ти зроби як надійніше, і себе побережи. Вона сама винна, що стільки сиділа. Я б — розрізав.

— На литці розріжете, Андрію Івановичу, — відповів Ігор, намагаючись дістатися довгим інструментом під печінку. — Якщо вона ногу зламає. Там для жінки також місце делікатне. От тоді й розгуляєтеся… А тут я… Та тягніть нормально! Нічого ж не бачу!

— Що там, які перспективи? — зі свого місця спитав Дольний.

— Відомо які — видалити апендикс, — намагався бути дотепним Ігор. — Ще один затискач, такий самий. Ще зусилля, Андрію Івановичу…

— А що там у тебе, Ігорчику, з Полянською, до речі? Ти б розповів — різне кажуть! — спитав анестезіолог.

— Ану-ану? — пожвавилась Оксана. — Розкажіть, Ігоре Миколайовичу.

— Відомо що — велике кохання, — похмуро відповів Цекало. Він віддав санітарці чорний апендикс на затискачі. — Глядіть, не викиньте.

— То це таки правда? — допитувався Дольний. — Ви післязавтра з нею на КЕК їдете?!

— Ні, — не