Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

24 Крихке перемир'я

Я прокидаюся від приглушених голосів. Голова ще важка від неспокійної ночі, але слова, що долинають поруч, змушують мене завмерти.

— Що ти тут робиш? — голос Олега холодний, майже чужий.

— Ти залишив її одну, — спокійно відповідає Андрій.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Повіки тремтять, але я не відкриваю очей. Не зараз.

— Вона тобі подзвонила? — Олег звучить так, ніби ледве стримується.

— Я їй зателефонував. І що з того? Я хвилювався за неї. Хтось же мав приїхати.

— Я її наречений.

— То й поводься як наречений, а не як хлопчисько, що втікає від проблем.

Наступає тиша. Мені хочеться втрутитися, зупинити цей розмову, але я продовжую вдавати, що сплю.

— Я просто не знаю, у що вірити, — голос Олега напружений, він звучить майже втомлено.

— Треба вірити коханій, — Андрій говорить твердо, без тіні сумніву. — Якщо ти її любиш, то не має значення якась випадкова світлина.

— Ти бачив це фото? — Олег глузливо усміхається. — Воно не схоже на «випадкове».

— Я бачив. І що з того? Я знаю Настю, знаю, як вона дивиться на тебе, як хвилюється.

Серце калатає так сильно, що я боюся — вони почують. Хочеться схопитися, кинутися до Олега й сказати: «Вір мені!» Але я не можу. Я чекаю.

— А якщо вона бреше? — Олег звучить розгублено.

— Якщо ти не можеш довіряти їй, тоді який сенс у вашому весіллі? — голос Андрія м’який, але в ньому звучить сталь. — Вона вибрала тебе. І зараз твій вибір: або повірити, або втратити її.

Знову тиша. Важка, давка. Я боюся розплющити очі, боюся побачити рішення, яке він прийняв.

Я відчуваю, як диван трохи просідає поруч. Олег важко зітхає, і від цього по шкірі пробігає тремтіння. Я все ще прикидаюся, що сплю, хоча серце шалено калатає в грудях.

— Настя… — його голос звучить майже пошепки.

На мить западає тиша. Я чекаю.

— Я не хочу тебе втратити, — каже він тихо, ніби зізнається не лише мені, а й самому собі.

Я відчуваю тепло його руки, яка несміливо торкається моєї. Наче пробує зрозуміти, чи ще має право на цю близькість.

Що мені робити? Відкрити очі? Кинутися йому на шию? Чи чекати, що він скаже далі?

Потім чую голос Андрія:

— Олег, задумайся. Це фото з'явилося в ідеальний момент, щоб зруйнувати вашу довіру. Я не кажу, що знаю, хто це зробив, але комусь було вигідно тебе розлютити.

— Чорт… — прошепотів Олег. — А якщо вона справді…

— Ти сам сказав, що той чоловік її поцілував. Вона його навіть не знала, так? — Андрій говорив впевнено, і в його голосі звучало більше віри в мене, ніж у самого Олега.

Я більше не могла лежати нерухомо. Повільно розплющила очі й подивилася на нього. Олег сидів, упершись ліктями в коліна, і дивився на свої руки. Він виглядав розгубленим.

— Олег… — тихо промовила я.

Він підняв погляд. У його очах було стільки сумнівів і болю, що серце стиснулося.

— Скажи мені правду, — попросив він. — Ти нічого від мене не приховуєш?

Олег дивився мені у вічі, ніби намагався побачити там брехню. Я ковтнула клубок у горлі й прошепотіла:

— Клянусь, я сказала правду. Я ніколи б тобі не зрадила.

Його обличчя залишалося напруженим, але в погляді щось змінилося. Він різко видихнув, ніби скидаючи з себе частину напруги.

— Я хочу тобі вірити, — сказав він хрипло.

Я обережно взяла його за руку.

— Ти можеш мені вірити, Олеже.

Він дивився на мене ще мить, а потім раптом міцно притиснув до себе. Я відчула, як він тремтить.

— Чорт, Настю… — прошепотів він мені у волосся. — Я з’їхав з глузду від злості.

Я заплющила очі, вдихаючи знайомий запах його шкіри.

— Це все можна виправити, якщо ти мені віриш.

Олег мовчав, але його обійми стали ще сильнішими.

Андрій голосно прокашлявся, змушуючи нас з Олегом відірватися один від одного.

— Ну, здається, мені тут більше нема що робити, — сказав він, підіймаючись із крісла.

Олег повільно випростався, провівши рукою по обличчю, ніби намагаючись остаточно прийти до тями.

— Дякую, брате, — тихо сказав він.

Андрій лише злегка кивнув і подивився на мене.

— Все буде добре? — запитав він, ніби ще раз переконуючись, що я не залишуся наодинці зі своїм болем.

Я кивнула.

— Так, дякую, Андрію.

Він усміхнувся куточком губ і рушив до виходу.

— Тоді я залишу вас, — промовив він, і двері за ним тихо зачинилися.

Як тільки за Андрієм зачинилися двері, настала тиша. Олег сидів поруч, втупившись у свої руки, а потім підняв на мене погляд.

— Що ти взагалі робила в тому парку? — його голос був спокійніший, але все ще напружений. — І… що тобі сказала лікарка?

Я відчула, як у мене пересохло в горлі. Хотіла сказати йому про це ще вчора, але все пішло не так…

— Я… після клініки мені треба було подумати, — зізналася я. — Я не знала, як сказати тобі…

Олег нахмурився.

— Сказати що?

Я вдихнула глибше й нарешті промовила:

Я відкрила рота, щоб сказати… щоб зізнатися… але в останню мить передумала.

— Нічого особливого, — збрехала я. — Просто стрес. Лікарка сказала, що мені треба більше відпочивати.

Олег зітхнув і потер обличчя долонями.

— Ясно…

Я відчула, як серце калатає від вагань. Я мала сказати. Повинна була. Але після всього, що сталося, після його злості, після цієї зради, я просто не могла ризикнути.

— І ти дійсно не знаєш цього чоловіка? — тихо спитав Олег.

— Ні, Олеже, — відповіла я впевнено. — Він просто з’явився нізвідки.

Він кивнув, задумавшись. А я сиділа поруч, стискаючи руки в кулаки, і не знала, коли знайду сили сказати йому правду.

Я відчула, як між нами утворюється крихка, майже невидима тріщина. Вона була схожа на тонкий лід під ногами — ще тримає, але варто зробити невірний крок, і він розколеться.

Олег більше нічого не питав, просто сидів поруч, здавалося, переварюючи все, що сталося. Але його погляд уже не був таким, як раніше. Я знала, що відсьогодні наша довіра похитнулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍