Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
До них одразу ж підскочив офіціант — високий худорлявий чоловік у яскравій сорочці з ананасами і фіолетовому капелюсі, що явно колись бачив кращі часи.
— Ласкаво просимо в храм кавового дзену! — урочисто виголосив він. — Мене звати Моріс! Ваші душі вже обрали напій, чи дозволите мені провести ритуал вибору?
Аня й Каміль переглянулися і ледь не зареготали.
— Ми довіримось ритуалу, — серйозно кивнув Каміль.
Моріс театрально закрив очі, витягнув зі своєї кишені дерев’яну ложку і почав водити нею у повітрі навколо голови Каміля, бурмочучи щось незрозуміле.
— Вам призначено какао з маршмелоу, — урочисто сказав він, ніби оголосив волю самих небес. Потім він провів ту ж саму церемонію з Анею і прорік: — А вам — гарячий шоколад із гострим перцем!
— Це точно для мене… — прокоментувала Аня, витримуючи серйозний тон, хоч її кутики губ смикалися від сміху.
Поки Моріс стрибав між столиками, щось підспівуючи собі під ніс, Аня й Каміль зручно вмостилися біля вікна. З вулиці долинав вечірній гул міста, а у кафе було затишно і весело.
Коли напої нарешті принесли, Аня обережно сьорбнула гарячого шоколаду — і мало не підскочила на місці:
— Це що, справжній перець чилі?! — прошепотіла вона з розширеними очима.
Каміль реготав так, що аж столик хитався.
— Ну все, тепер я знаю: якщо колись будеш сердитись на мене — дам тобі цей шоколад замість вибачень!
Аня штурхнула його в бік, але теж розсміялася. Їхнє маленьке безглузде кафе стало черговою дорогоцінною згадкою, яку вони забрали з собою у своє особливе життя.
Коли Аня вже подумала, що сюрпризи закінчилися, Моріс раптом вискочив із-за стійки, тримаючи в руках велику плетену корзину.
— А тепер, — оголосив він із загадковим виглядом, — ритуал ворожіння на печиві долі!
Він урочисто поставив корзину на їхній столик. Усередині було безліч маленьких пакетиків із печивом, кожен перев’язаний кольоровою стрічкою.
— Вибирайте за велінням серця! — сказав Моріс і театрально вклонився.
Аня й Каміль переглянулися й почали навмання шукати свій “судилося”. Каміль потягнув перший-ліпший пакетик, а Аня обрала той, який був зав’язаний кривою червоною стрічкою, бо їй сподобалося, що він виглядає трошки “невдалим” серед інших — наче саме для неї.
Каміль розірвав свій пакет і дістав печиво, всередині якого знайшов маленьку записку. Він голосно прочитав:
— “Той, хто сміється останнім, зазвичай не розчув жарту.”
Аня зареготала:
— Це точно про тебе! Ти завжди переспитуєш анекдоти двічі!
Каміль удавано обурився:
— Ну вибач, що я хочу розібратися в житті глибше, ніж поверхнево!
Тоді Аня розгорнула своє печиво. Її записка була написана витіюватим почерком:
— “Твій вибір сьогодні відкрив шлях у щось велике. Тримайся за того, хто сміється разом із тобою.”
Вона замовкла на секунду, глянувши на Каміля. Він знову дивився на неї з тією особливою теплою посмішкою — тією, що Аня відчувала навіть серцем, а не очима.
— Ну що, тримаєшся? — підморгнув Каміль і простягнув їй руку через стіл.
Аня поклала свою долоню в його. І в ту мить вона знала: хай там які секрети Каміль ще приховує — головне, що він сміється з нею одним серцем.
А Моріс у кутку, розставляючи нові печива, тихенько насвистував щось неймовірно веселеньке, ніби вже знав, що цей вечір запам’ятається їм назавжди.
Вечірнє повітря було м’яким і трохи липким від літньої вологи, коли Аня й Каміль неквапливо йшли вузенькими вуличками старого району. Париж, Будапешт, навіть у маленькому містечку — ніч завжди має свій особливий запах — трошки кави, трохи мрій і обов’язково — трохи магії.
Вони йшли, сміючись над жартами Моріса, як раптом попереду, просто на розі вулиці, з’явився вуличний музикант.
Він сидів на складному стільчику і грав на старенькому акордеоні. Мелодія була весела, трохи кумедна, але з якоюсь щемливою ноткою, ніби сам музикант знав: люди, які слухають його зараз, насправді дуже закохані.
Коли вони проходили повз, музикант підморгнув Ані, різко змінив мелодію і заграв щось дуже схоже на весільний марш… але в стилі карибського реггі!
Каміль зупинився, зробив вигляд, що тримає уявний капелюх перед собою, і низько вклонився Ані:
— Мадемуазель, чи дозволите запросити вас на танець?
Аня пирснула зі сміху:
— Тут? Посеред вулиці?!
— Саме тут! Бо тільки божевільні знають, де справжня радість! — урочисто заявив Каміль.
І перш ніж вона встигла щось відповісти, Каміль обережно взяв її за талію й закружляв у смішному танці просто під акордеон.
Прохожі посміхалися, хтось зупинився й почав аплодувати.
Коли танець закінчився, музикант — сивий, із кумедним носом, схожим на картоплину, — простягнув Ані маленький паперовий конвертик.
— Для щасливих сердець, — сказав він загадково.
Каміль обережно взяв конверт. Всередині лежав крихітний дерев’яний брелок у вигляді ключа й записка:
“Ключ від щастя вже у ваших руках. Головне — не загубіть його серед дрібниць.”
Каміль серйозно кивнув і, звертаючись до Ані, урочисто промовив:
— Я пропоную офіційно зберігати цей ключ біля того печива долі, яке ми забрали у Моріса. На випадок, якщо знадобиться екстрений виклик щастя!
Аня розсміялася і міцніше притулилася до Каміля.
В ту мить їй здавалося: жодна таємниця не така страшна, якщо в тебе в руках є Ключ Від Щастя… і теплі долоні того, кого ти любиш.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де пахне мигдалем , Syringa», після закриття браузера.