Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

їх між пияцтвом та хітливіспо свого господаря: у спальні — чоловік, за обідом — хлопчина. /8/ А ще одному — теж не позаздриш! — довірено нагляд за гостями. От він і стовбичить, і приглядається, хто з-між гостей чи то лестощами, чи запопадливістю до їжі або до балаканини заслуговує на завтрашнє запрошення. Додай ще тих, хто дбає про їство й питво, хто тонко розуміється на смаках господаря: знає, яка страва заохотить його своїм запахом, яка — самим виглядом, яка новизною може звільнити його від нудоти, на що дивитися не може, переситившись, а до чого, навпаки, тягне його в той чи інший день. Так от із ними, кажу, він нізащо б не погодився обідати, вважав би приниженням своєї гідності приступити з рабом до спільного столу. /9/ Але — дяка богам! — скількох із тих же рабів він сам має тепер за господарів! Я бачив, як перед порогом Калліста[160] переминався з ноги на ногу його колишній господар; інші входили, а він, хто виставив колись оголошення на продаж Калліста, хто зараховував його майже до непотребу, так і гибів перед порогом — його не пустили досередини. Гарно віддячив той раб, що раніше був кинутий у перший десяток[161], на якому окличник лиш випробовує свій голос, гарно віддячив своєму господарю: сам своєю чергою відкинув його, не визнав гідним увійти в дім! Господар продав Калліста, але як багато продав господареві Калліст!

/10/ А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим самим небом, не дихає тим самим повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? Ти так само міг би побачити його вільнонародженим, як він тебе — рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар![162] Одних вона зробила пастухами, інших — сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш сам опинитися! /11/ Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання — про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Щоразу, тільки-но подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря над тобою. — /12/ «Але ж наді мною немає господаря!» — Бо ти ще молодий. Далі, можливо, матимеш. Хіба не знаєш, у якому віці потрапила в неволю Гекуба[163], в якому — Крез чи мати Дарія, чи Платон, чи Діоген? /13/ Тож поводься із своїм рабом лагідно, навіть по-товариському. Не відмовляйся повести з ним бесіду, вислухати його пораду, сісти з ним до обіду.

Ось тут і здійме галас цілий загін розбещених вередунів: чи може, мовляв, бути щось принизливіше, щось ганебніше? Але я їх застукаю на гарячому — як цілуватимуть руку чужим рабам. /14/ Чи не бачите, врешті, як наші предки намагались оберегти господарів од ненависті, рабів — од приниження? Господаря називали «батьком родини», а рабів, що й досі збереглось у мімах, — челяддю. Власне вони визначили святковий день, і визначили його не з тим, щоб господарі обідали з рабами лише в той єдиний день, а щоб таки неодмінно обідали саме в той день. Окрім того, виявляли рабам різні почесті, дозволяли їм висловлюватися щодо тієї чи іншої справи, вважали свій дім невеличкою республікою. — /15/ «Виходить, усіх рабів маю допустити до свого столу?» — Ні, як і не всіх вільних людей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я прожену деяких лишень через їхні брудні заняття: того, скажімо, як погонича мулів, іншого — як волопаса. Ні, я оцінюватиму не заняття, а звичаї. Адже звичаї кожен сам собі визначає, заняття — накидає випадок. Дехто хай обідає з тобою, бо гідний того, дехто — аби був гідний. Що в кому є від спілкування з рабами, те згладиться від спілкування з почесними людьми. /16/ Не шукай, мій Луцілію, друзів лише на форумі та в курії[164]; приглянешся — то й під своєю крівлею їх знайдеш. Часто гарний камінь марнується, бо не потрапляє на око різьбяра. Візьми сам його до рук, випробуй його в роботі. Нерозумний, хто, купуючи коня, оглядає не його самого, а попону чи гнуздечку. Але стократ нерозумніший, хто оцінює людину або з її одягу, або — що теж прикриває нас, мов одяг, — з її положення. — /17/ «Він раб!» — Але, можливо, вільний духом. — «Він раб!» — Але чим йому це шкодить? Покажи мені, до речі, хто не раб, не слуга. Один слугує хіті, другий — жадобі, третій — марнославству, а вже всі — надії, всі — страхові. Назву консуляра[165], що служить підтоптаній жіночці, багача, — що стелиться перед служницею; вкажу найзнатнішого роду юнаків, що під п’ятою у пантомімів. Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне. Тож хай тебе не залякують оті гидливі чепуруни. Чому б тобі не всміхатися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться.

/18/ Тут можуть мені закинути, що я спонукаю рабів надіти шапку — знак вільності, а господарів позбавляю їхньої гідності, коли вважаю за краще, щоб раби шанували їх, ніж боялися. «Отак і каже: хай раби шанують нас, мовби вони були клієнтами або вітальниками?» — Хто так дорікне мені, той, видно, забуває, що господарям не може бути замало того, що достатньо богам, — шани й любові. А от любов і страх — речі несумісні. /19/ Тож я певен, що ти чиниш якнайрозумніше, коли не хочеш, щоб раби тебе боялися, а тому послуговуєшся не різкою, а словом: лише до безсловесної худоби, аби спонукати її, застосовують батога. Не все, що вражає нас, шкодить нам. Але розбещеність схиляє до гніву: тільки-но щось діється всупереч нашому бажанню, ми тут же скаженіємо. /20/ Переймаємо звички володарів. Бо й вони, забуваючи про свою могутність та про безсилля тих, над ким їхня влада, так іноді розпалюються, мовби їх хтось покривдив, хоч для будь-якої кривди вони недосяжні завдяки величі свого жеребу. Вони це добре знають, от і шукають