Читати книгу - "Наодинці з собою"

VII, 13; VII, 28; VII, 55; VII, 64; VII, 68; VII, 72; VIII, 35; VIII, 39; VIII, 41; IX, 1; IX, 8; IX, 9; IX, 16; X, 2; X, 8; X, 28; XI, 1; XI, 39; нерозумне (ἄλογον) I, 13; VIII, 7; VIII, 12; VIII, 48; IX, 8; IX, 9; X, 33; XI, 39; XII, 5

Характеристика істот, наділених власним розумом* (до них належить і Всесвіт*); природи* й устрою* цих істот; процесів, які здійснює розум, і здатності до них; узгоджених з розумом станів*, налаштувань*, порухів душі*, устремлінь*.

самодостатність, самодостатнє (αὐτάρκεια, αὐτάρκες) I, 16; III, 11; VI, 16

Вміння досягати щастя через власні чесноти, а не через зовнішні обставини; однак у стоїків, на відміну від деяких інших філософських шкіл (наприклад, кініків), самодостатність не означає ігнорування всього зовнішнього, а радше присудження йому відносної цінності, тобто залічення його до серединних речей*.

свобода, свобідність, свобідне, вільне (ἐλευθερία, ἐλεύθερον) I, 8; I, 14; II, 5; III, 6; IV, 3; IV, 49; V, 5; V, 7; V, 9; V, 29; VI, 16; VI, 23; VII, 67; VIII, 1; VIII, 16; VIII, 48; VIII, 51; IX, 40; X, 8; XII, 1

В античному розумінні свобода є не зовнішньою обставиною, а наслідком внутрішньої настанови, здатності діяти як вільна людина, а не раб; суспільний статус вільної людини чи раба є вторинним щодо наявності чи відсутності цієї настанови. Тому в контексті вчення стоїків свобода означає не сваволю окремої частини Цілого, а її непідвладність пристрастям* і здатність жити за природою*.

серединні речі (τὰ μέσα) III, 11; V, 36; VI, 45; VII, 31; IX, 42; XI, 10

Стоїки вважали, що добром є лише чеснота, а злом — лише порок; відтак усе, що не належить ні до чесноти, ні до пороку, саме собою не є ні добром, ні злом, тобто є обоятним*, «лежить посередині». Щоправда, серединні речі можуть виявитися і добром, і злом залежно від того, як ними скористатися; так, насолода чи страждання, хоч самі собою не є ні добро, ні зло, можуть принести і користь, і шкоду.

серце (θυμός)

Синонім до керівної частки* з акцентом на те, що, крім ума*, вона є осідком ще й інших функцій душі*, наприклад, устремлінь*. Серце як частина душі (θυμός) не тотожне з анатомічним серцем (καρδία, κῆρ); переклад терміну саме в такий спосіб зумовлений і античним уявленням про груди як про місце перебування душі, і семантичним навантаженням слова «серце» в українській мові, максимально наближеним до значення оригіналу. Пор. брати до серця*, погідне серце*.

скровлення (ἐξαιμάτωσις) IV, 21

Термін античної медицини, який означає перетворення спожитої їжі у кров.

співстраждання: див. співчуття*.

співчуття, співстраждання (συμπάθεια) V, 26; IX, 9; співчувати, співстраждати (συμπαθέω) IV, 27; VII, 67

Термін позначає взаємозв'язок і взаємодію всіх частин цілісної істоти. Кожну живу істоту пронизує дух*, який, єднаючи її в одне ціле доцентровою потугою*, узалежнює кожну його частку і від всякої іншої частки, і від самого цілого. Оскільки Всесвіт* також є живою істотою, та ще й розумною, то ця взаємозалежність і взаємодія існує й у ньому: зміна в якійсь одній речі чи істоті спричиняє зміни в усіх інших частинах Всесвіту і у всесвітньому Цілому*.

спільність, спільне (κοινωνία, κοινόν) I, 16; I, 17; III, 16; IV, 4; IV, 29; V, 3; V, 25; V, 34; V, 35; VI, 35; VI, 36; VI, 44; VI, 58; VII, 5; VII, 9; VII, 53; VIII, 7; VIII, 12; VIII, 46; IX, 1; IX, 9; IX, 10; IX, 29; IX, 41; X, 6; X, 8; X, 34; XI, 10; XI, 13; XI, 21; XII, 26; XII, 30; XII, 32

Характеристика того, що належить усьому Всесвітові*, а отже, всім його частинам: спільна природа*, спільна душа*, спільний розум*. Спільність є запорукою цілості й гармонії Всесвіту*.

спільнота, спільник: див. суспільство*.

спломеніння, спломенятися (ἐκπύρωσις, ἐκπυρόομαι) III, 3; X, 7

Вчення про всесвітнє спломеніння бере початок від Геракліта, який вбачав у всіх речах той чи інший стан єдиного елементу — вогню. Стоїки, дотримуючись пізнішої інтерпретації вислову Геракліта: «Все колись стане вогнем», вчили, що в кінці кругообігу* перетворюється у вогонь — спломеняється — цілий Всесвіт, а потім знову народжується.

споглядання, споглядати (θεωρία, θεωρέω, θεάομαι) III, 1; IV, 36; VII, 35; VII, 49; VIII, 21; VIII, 26; VIII, 57; IX, 30; IX, 40; X, 26; XI, 5; XII, 8

В античній філософській традиції — процес пізнання, базований лише на розумових операціях (на противагу до пізнання чуттєвого). Одне з найрадикальніших трактувань споглядання подав Платон, вважаючи, що що істину можна пізнати лише через безпосередній контакт ума з безтілесними ідеями, що мають своє окреме буття. Стоїки здебільшого вели мову про споглядання загальних понять*, що витворюються в умі* як сума чи усереднення часткових. Пор. умоглядність*.

справедливість, праведність (δικαιοσύνη, τὸ δίκαιον) І, 14; III, 4; III, 6; III, 16; IV, 3; IV, 10; IV, 12; IV, 22; V, 12; VI, 30; VI, 47; VII, 42; VII, 63; VII, 66; VIII, 32; VIII, 39; X, 11; XI, 10; XI, 20; XII, 1; XII, 5; XII, 15; справедливе, праведне (δίκαιον) III, 11; IV, 10; IV, 18; IV, 25; IV, 33; IV, 37; IV, 49; VI, 50; VII, 28; VII, 44; VII, 54; VII, 55; VIII, 1; VIII, 5; VIII, 7; VIII, 51; X, 1; X, 12; X, 13; XI, 1; XI, 10; XII, 3; XII, 5; XII, 27; XII, 29; кривда, неправедність, несправедливість, кривдити, кривдне, неправедне, несправедливе (ἀδίκημα, ἀδικέω, ἄδικον) II, 10; VI, 30; VI, 41; VI, 47; VII, 44; IX, 1; IX, 4; IX, 5; XI, 18; XI, 20; XII, 5

Чеснота, яка полягає в тому, щоб усьому й усім віддавати належне; найбільше увиразнює суспільний* характер розумної* істоти. Йдеться, однак, не лише про віддавання належного людям*, богам* та Всесвітові*, а й засадам*, уявленням*, душевним* порухам та устремлінням*; тому справедливість посідає чільне місце серед інших головних чеснот (вирозумілості*, мужності*, второпності*), є узагальненням і підсумком їх (щоб відобразити цей відтінок значення, в перекладі чергуються «справедливість», «справедливе» та «праведність», «праведне»). Порушуючи справедливість, тобто хиблячи*, істота кривдить — але не стільки тих, щодо кого схибила, скільки саму себе, адже цим вона вириває себе із всесвітньої гармонії й позбавляє себе життя за природою*.

стан (ἕξις) VI, 14; XII, 16

Принагідна, нетривка