Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

диких рослин і тварин. Ані ця готовність, ані ці обмеження не є абсолютними.

Ми вже розглянули багато прикладів, як місцеві народи приймали продуктивніші культурні рослини, одомашнені деінде. Наш загальний висновок полягав у тому, що люди здатні розпізнати корисні рослини, а отже, вони б, напевно, розпізнали кращі місцеві рослини, придатні для одомашнення, якби такі були, і їм у цьому не перешкодив би ніякий культурний консерватизм або табу. Однак до цього речення слід додати вагоме уточнення: «у довгочасній перспективі і на великих територіях». Будь-хто, добре обізнаний із людськими суспільствами, може навести безліч прикладів суспільств, які відкинули певні культурні рослини, свійських тварин або інші нововведення, які б збільшили їхню продуктивність.

Ясна річ, я не згоден із очевидною оманою, нібито кожне суспільство охоче приймає будь-яке нововведення, що буде корисним для нього. Істина полягає в тому, що на обширі цілих континентів та інших великих територій, зайнятих сотнями протиборчих суспільств, окремі з них будуть відкри- тішими до нововведень, а інші — стриманішими. Ті з них, які приймуть нові культурні рослини, свійських тварин або технології, в такий спосіб зможуть краще себе годувати, а відтак чисельно перевищити, витіснити, завоювати або винищити до ноги суспільства, які чинять опір нововведенню. Це цікаве явище, прояви якого виходять далеко за межі прийняття нових культурних рослин і до якого ми ще повернемося в тринадцятому розділі.

Інше моє застереження стосується обмежень, накладених доступністю місцевих дикорослих видів на виникнення харчового виробництва. Я не стверджую, що харчове виробництво ніколи б, ні за який проміжок часу, не виникло на тих територіях, де воно самостійно не постало до настання Нового часу. Багато сучасних європейців, вказуючи, що аборигени Австралії вступили в Новий час мисливцями-збирачами кам’яної доби, часто гадають, що вони такими б і лишилися назавжди.

Аби збагнути глибину цього облуду, візьмімо до прикладу гостя із космосу, котрий завітав на Землю в 3000 р. до н. е. Наш гість не побачив би ніяких ознак харчового виробництва на сході СІЛА, позаяк воно там зародилося лише близько 2500 р. до н. е. Якби він у 3000 р. до н. е. зробив висновок, що обмеження, накладені дикою флорою і фауною сходу США, назавжди унеможливили появу тут харчового виробництва, події наступного тисячоліття довели б його хибність. Навіть гість Родючого півмісяця в 9500 р. до н. е. (але не в 8500 р. до н. е.) міг потрапити в пастку аналогічної омани, припустивши, що Родючий півмісяць завжди буде непридатним для виробництва харчу.

Отож, моя теза полягає не в тому, що Каліфорнії, Австралії, Західній Європі та іншим регіонам, в яких не було тубільного харчового виробництва, бракувало потенційно одомашнюваних видів і що їх би без кінця-краю замешкували лише мисливці-збирачі, якби не прибули чужоземні доместика- ти або народи. Ні, я лише підкреслюю, що ці регіони значно різнилися за наявними в них наборами одомашнюваних видів, що вони відповідно різнилися за часом постання місцевого харчового виробництва і що харчове виробництво не встигло самостійно виникнути в деяких родючих регіонах на початок Нового часу.

Австралія, буцімто «найвідсталіший» континент, добре ілюструє цю думку. В Південно-Східній Австралії, добре зволоженій частині континенту, яка найкраще піддається харчовому виробництву, аборигенні суспільства останніх тисячоліть, схоже, розвивалися по траєкторії, яка кінець кінцем привела б їх до тубільного харчового виробництва. Вони вже створили села-зимівни- ки. Вони вже вдалися до інтенсивного керування своїм довкіллям з метою виробництва риби, будуючи пастки, розставляючи сіті та навіть прокопуючи довгі канали. Якби європейці не колонізували Австралію в 1788 році і не перервали цю самостійну траєкторію розвитку, австралійські аборигени, мабуть, за кілька тисяч років стали б виробниками харчу, які доглядали б за сажалками з одомашненою рибою та вирощували одомашнений австралійський ямс і дрібнозерні злаки.

У світлі цих прикладів ми можемо нарешті відповісти на приховане в назві цього розділу питання: що було причиною неспроможності північноамериканських індіанців одомашнити північноамериканську яблуню — самі індіанці чи яблуня?

Порушуючи це питання, я не натякаю, що яблуню ніколи не було б одомашнено в Північній Америці. Пригадаймо, що історично вона належала до найскладніших для культивації плодових дерев і була одним із останніх до- местикатів у Євразії, позаяк її розмноження вимагає оволодіння складним методом щеплення. До настання класичних старогрецьких часів (через 8 тис. років після виникнення євразійського харчового виробництва) немає жодного доказу масштабного вирощування яблунь навіть на Родючому півмісяці. Якби корінні американці рухалися таким самим темпом, винаходячи або переймаючи метод щеплення, вони б також кінець кінцем одомашнили яблуню — десь у 5500 р. н. е., через 8 тис. років після початку одомашнення в Північній Америці, яке розпочалося близько 2500 р. до н. е.

Отже, причина неспроможності корінних американців одомашнити північноамериканську яблуню до прибуття на їхні землі європейців криється ні в людях, ні в яблунях. Якщо говорити про біологічні передумови для одомашнення яблуні, то північноамериканські індіанці були такими самими, як європейські рільники, а північноамериканські яблуні такими самими, як євразійські яблуні-дички. Ба більше, деякі різновиди яблук із супермаркетів, якими в цю мить ласують деякі читачі цього розділу, були виведені нещодавно шляхом схрещування євразійської яблуні з дикорослою північноамериканською. Натомість причина, чому корінні американці не одомашнили яблуню, полягає в усьому наборі диких рослинних і тваринних видів, доступних їм. Саме скромний потенціал цього набору для одомашнення відповідальний за пізній початок харчового виробництва в Північній Америці.

РОЗДІЛ 9

Зебри, нещасливі подружжя та принцип «Анни Кареніної»

У

сі одомашнювані тварини схожі одна на одну, кожна неодомашнювана тварина неодомашнювана по-своєму.

Якщо у вас склалося враження, що ви вже десь читали такі рядки, ви не помилилися. Кілька незначних змін, і ви отримаєте знамените перше речення великого роману Льва Толстого «Анна Кареніна»: «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму». Пишучи це речення, Толстой мав на увазі, що аби бути щасливим, подружжя повинне досягти успіху в багатьох планах: сексуальному потязі, згоді щодо грошей, вихованні дітей, релігії, ставленні до свояків і в інших життєво важливих аспектах. Невдача в будь-якому із цих суттєвих аспектів може приректи шлюб на крах, хай навіть він має всі інші складники щасливого подружжя.

Цей принцип можна екстраполювати для розуміння багато чого іншого в житті, крім шлюбу. Ми схильні шукати легкі, однофакторні пояснення успіху. Однак успіх у найважливіших речах насправді вимагає уникнення багатьох потенційних причин невдачі. Принцип «Анни Кареніної» пояснює одну особливість одомашнення тварин, яка мала вагомі наслідки для історії людства, а саме те, що так багато