Читати книгу - "Кінь Перуна"

у них таку дитячу цікавість, що не міг утриматися від посмішки.

– Тут невідомо що діється, – ображено забурчав Митрій, – може, доля світу вирішується, а йому хихоньки... Не буду тобі допомагати, коли такий розумний. Сам усе роби... – і крутнувся утікати. Та Найда спритно упіймав малого за край свитки.

– Стривай, Митрію, що ти вигадуєш? Чи ж то вже й посміхнутися при тобі невільно? Не казися... Я лиш до того веду, що воно зовсім по-діточому вийде: »Тату, тату, а розкажіть-но, де ви з мамою мене узяли?»

– Хе-хе, – хмикнув Митрій і теж посміхнувся. – Воно, може, й смішно видавалося б, якби ти – не був найдою. – і рішуче посунув у хату.

Опанас напівлежав, напівсидів на лежанці, що її Найда підсунув до маленького віконечка. Здоровий, як тур, Опанас минулої зими несподівано впав на подвір’ї, та так вже й не звівся на власні ноги. Не помогло ні борсуче сало, ні шмагання кропивою, ні заговори знахарські. Повний сил чоловік згасав на очах. Марив, усихався, а все, що нижче пояса, було наче й не його, хоч відріж... Побачивши Найду, він радо усміхнувся. А парубок змахнув з вії непрохану сльозу і присів на край лежанки в ногах батька. Лиш Митрій безцеремонно виліз мало що не на подушку. Він завше поводився так із хворим, а Опанас не ображався. Зрештою, що ж: усі ми лише гості на цім світі, тож пощо своєю немічністю псувати гумор решті родини. До того ж Митрій доглядав його краще за будь-кого, бо мав удосталь часу і рідко спав начами...

– Ось що, Опанасе, –  приступив домовик одразу до справи. – Давай-но пригадаємо, як усе почалося...

Хворий нерозуміюче подивився спершу на гнома, а тоді перевів погляд на сина.

– Коли Найда знайшовся, – нетерпляче пояснив Митрій, – я розбудив тебе, але ж про вовків нічого не казав. Звідки ти дізнався, що вовкодавів треба спустити?

– Ангел, – тихо відказав Охрім. – Мені ангел це порадив...

– Точно ангел? – перепитав Митрій. – Чи, може, хтось з вищих? Херувим, серафим, престол? Хоча, яка різниця... Та й не розрізняєте ви їх... Отже, ангел... А тепер, як вовкулака кинувся, блискавиця мигнула... І Морена боїться... Ну, Найдо, або в тобі прихована міць Єдиного, або ти під його найпильнішою опікою. І як же ж я, старий дурень, одразу не второпав? Хоча, чому тут дивуватися? Я вже стільки літ живу серед людей, а у вас на кожному кроці сліди присутності Єдиного. І образи, і хати святою водою скроплені... Чи ж довго нюх втратити? Ой, буде. буде!.. І нічого більше цікавого він тобі не сказав?

– Цікавого? Та ні... Сказав, що молитви мої почуті, і щоб я йшов до псарні. А як час настане, то я сам здогадаюся, як чинити... Далі все вже сто разів говорено.

– І про дитину жодного слова?...

– Жодного... Ти щось розвідав, Митрію? – нічого не розуміючи, поцікавився Охрім.

– Га? – наче опам’ятався той. – Та ні, нічого... То я про своє... Вас, людей, не стосується. Хоча, – плеснув себе рукою по лобі, – треба ж перевірити. Найдо, молися! Живо!

– Чого б це? – здивувався той.

– Живо тобі кажуть, – аж тупнув ногою той. – А коли закінчиш молитву, додай: »Якщо батько не видужає, я й кроку з хати не зроблю! Ні про який замок і слухати не буду!» Та так скажи, щоб повірили! Розумієш?

І Найда зрозумів. Не повірив надто, але зрозумів... Того, щоб він до Морени потрапив – не лише вона добивається! І якщо домовик не помиляється, він має нагоду допомогти батькові. Віддячити за все, що той з дружиною зробив для чужої, знайденої дитини. Тож молився парубок так, як ніколи досі! Наче Єдиний стояв перед ним, а він слово за словом промовляв йому у вічі... А коли закінчив молитву, здалося Найді, що посвітлішало на мить у хаті, наче сонце визирнуло з-за хмари, і одночасно з тим зойкнув і підстрибнув на подушці Митрій.

– Є! Був!

– Хто? – не збагнув Найда, що окрім світла нічого не бачив.

– Уріїл! Мало не обпік мене... Ти домігся свого! Єдиний погодився!.. Опанасе, вставай! Маєш бути здоровий!

Та той, як виявилося, міцно спав.

– Гм! – хмикнув Митрій. – Але ж я його на власні очі бачив. А цар ангелів просто так не відвідує хворих...

 Найда лиш з сумнівом похитав головою.

– Ах, так?! – розізлився не на жарт домовик. – Ну, дивись! – Він розгорнув шкіри, якими були вкутані ноги хворого і боляче ущипнув за одну. І тут сталося те, чого Найда не бачив уже більше року. Батько забурчав щось крізь сон, підібгав ноги під себе і повернувся на інший бік. Сльози радощів так і потекли з очей парубка. Гном теж шмигнув носом і обернувся до вікна.

– Спасибі тобі, Митрію, – розчулено прошепотів парубок.

– Ов-ва, а я тут до чого? Богу своєму дякуй... Та не надто спіши... Всі вони однакові. Хто й зна, яку ще службу муситимеш відслужити...

– Ет, байдуже, – відмахнувся Найда. – Тепер, хоч у пекло...

– Ну, у Морени веселіше буде, – скривився наче середа на п’ятницю домовик і раптом додав. – Знаєш що, поїду я з тобою!

– Ні, Митрію, ні, – несподівано серйозно відказав Найда. – Тобі зі мною ніяк не вільно. Юхим одразу щось запідозрить. Де ж це видано, аби домовик по світу валандався?

– Гм... – гмикнув непевно той.

– І ще, до Морени Юхим мене безпечно допровадить, бо такий у нього наказ. То ж у дорозі поміч мені не потрібна. А в замку Морена позбудеться тебе швидше, ніж ти долічиш до п’яти. Особливо, якщо ми прибудемо разом...

– Так, маєш слушність. Разом небезпечно... Ніяк не можна. Тут ти мене переконав. Ну, то й збирайся собі у дорогу, а я – не плутатимуся під ногами. Дам лише ще одну пораду: сходи до священника і висповідайся... Хто зна чим усе закінчиться.

Сказавши усе те, Митрій прощально махнув рукою і щез у мишачій норі, наче й не було його тут. І лиш неспокійно вовтузився на лежанці Опанас, нагадуючи про чудо, яке щойно відбулося у цій хатині...

Думаючи про Руженку і все інше, Найда поволі йшов темними вуличками ще сонного княжого міста.