Читати книгу - "Прощення"

Вода, ми не журналісти і не поліція. Все набагато гірше. І ще гірше буде для тебе, якщо не захочеш співпрацювати, розумієш? — каже Білий.

Вода стогне від болю і ствердно махає головою.

— Поклади руки на підлогу і повільно лягай сюди, — каже Білий.

Вода лягає на живіт, Роза продовжує міцно тримати його за шию.

— Розкажи нам про Кальварію, — каже Білий.

— Кальварію? Шо вам треба? — стогне Вода.

Білий дає Розі знак. Роза сильно стискає Воду. Білий стає на один із пальців Води підбором черевика. Вода знову стогне.

— Розкажи нам, навіщо будувати очисну систему під Кальварією.

— Через мої сни, — стогне Вода.

— Які сни? — питає Білий.

— Мені снилася Кальварія. У сні був гарний сонячний день. Потім раптом упала ніч. Всюди птахи, мільйони птахів. Літали, мов божевільні. Потім приземлився літак. Такий величезний. З нього шось звисало, якісь довгі труби. Я думав, шо він впаде на Марибор, але ні. Він на волосину промахнувся і, замість врізатися в місто, влупився в Кальварію. Там він вибухнув так, шо аж рознеслася гора, і з Кальварії ринуло лайно, купа лайна, справжнє цунамі лайна, і затопило місто. Коли я прокинувся, то знав, шо повинен врятувати місто. Маю там поставити очисну споруду, в’їжджаєте? Я все перевірив, куля все підтвердила. Шо ті екологи знають про те, шо робиться під землею? Зараз і так все стоїть, бабок нема, а лайно тече в Драву. Я хочу врятувати місто, в’їжджаєте?

Білий обмінюється поглядами з Розою, робить кивок. Адам рукою затуляє рот мерові і знову стає йому на палець. Вода приглушено кричить.

— Не бреши.

— Шо ти знаєш про правду, йолопе? Думаєш, людям треба правда? Думаєш, газетам треба правда? Та вам потрібна тільки гарніша, більш стерпна брехня, — хрипить Вода. — Люди не знають, шо таке правда. Знають тварини. Я це бачу після полювання, коли проходжу повз поскладані в ряд тіла тварин. От це — правда. Коли я наприкінці кроплю тварин їхньою власною кров’ю. У таких ритуалах ховається істина. Не в газетах. Шо вам взагалі треба від мене?

— Розкажи нам про членів «Великого Орка».

— Ви нас ніколи не знайдете.

Білий знову затикає Воді рота, тисне на наступний палець. Вода корчиться від болю.

— Ґрам, — стогне Вода, коли Білий забирає руку з його рота. — Само Ґрам.

— Про нього ми знаємо, знаємо про Свинка, Дорфлера і Фаркаша.

— Та то всі, більше нема.

Білий роздушує Воді третій палець.

— Магда, Ковач, Ґрін, я і Махер.

— Махер? — запитує Білий. — Який Махер?

— Янез Махер, бос будівельної фірми, яка будувала «Маркс», будує і під Кальварією.

— Хто ще?

— Я більше нікого не знаю, клянуся.

Білий наступає на великий палець Води. Знову приглушений крик.

— Хто ще?

— Я більше не знаю, питайте в зірок, дебіли дебільні.

З коридору долинають кроки. Роза зачиняє двері кабінки. Білий бере Воду за голову, затуляє рота. Чути, як дзюрчить сеча. Довгий, безкінечно довгий струмінь. При цьому відвідувач випускає гази. Знову кроки у коридорі.

— У яких зірок? — люто сичить Білий і забирає руку з рота.

— Ну, в зірок, ви хіба ніколи не питаєте в зірок, шо буде в майбутньому? Минуле принесло нам тільки лайно. Довкола самі мертвяки. Де б ви в Мариборі не копнули лопатою, всюди із землі на вас буде дивитися череп. І шо з тим робити? Шо мені з трупів? Мертві — то малий бізнес. Мертві нічого не потребують. Хіба витрат. А ми підштовхуємо живих тратити гроші, навіть на мертвих.

Білий знову затикає Воді рота, стає на палець іншої руки.

— Я тебе востаннє питаю: «Великий Орк», хто його члени?

— Я тобі вже все сказав, шо ти ше од мене хочеш, придурку? Придурок, я відірву тобі голову, коли потрапиш мені на очі.

Знову кроки. Білий моргає Розі, щоб та дала йому срібну пудреницю з кульками. Бере одну темну і заштовхує Воді під язик. Вода опирається, Роза притискає його міцніше. Боротьба. Врешті Вода падає непритомний.

— І що тепер? — шепоче Роза.

— Нам потрібно знайти Янеза Махера. Нинішня прем’єра для VIP-персон, цілком можливо, що він тут, серед гостей.

— Білий, поглянь на себе. Ти весь мокрий і закривавлений, ти не можеш сидіти в театрі в такому вигляді.

— Повертайся до зали, а я побіжу переодягнуся в готелі, він тут, за рогом, через кілька хвилин повернуся.

— А що робити з ним? — запитує Роза, постукуючи металевими пальцями по черепу Води.

У цей момент тіло мера вигинається, починає звиватися, ніби риба, яку витягли на сушу. Синювато-сіра тінь кілька разів пробігає його обличчям, аж поки Вода не робиться геть блідим.

— Це душі, — каже Білий. — Вони покинули тіло, тепер воно нам нічим не допоможе, це тільки тіло людської тварини.

Хтось спускає воду в жіночій убиральні, шум води в умивальнику, гудіння сушарки для рук, кроки. Роза і Білий зупиняються. Адам прислухається до звуків. За мить шепоче: «Чисто, ходімо».

Роза киває. Білий відчиняє двері. Роза раптом бачить, що щось виглядає з-під тіла Води. Її візитна картка. Вони вдвох перевертають тіло мера, але під ним більше нічого немає.

На одній із кабінок табличка «НЕ ПРАЦЮЄ». Білий знімає її і перевішує на двері кабінки, де вони залишають Воду.

Через кілька хвилин Роза займає своє місце на балконі у великій залі Мариборського національного театру.

На сцені Андрій Болконський і П’єр Безухов. П’єр п’яний, його батько помирає в іншому кінці сцени. Болконський знаходить П’єра, бере його під руку.

П’ЄР:

Подивися на мене! У таку важливу мить! Що робити? Я тебе розчарував. Звісно, я розчарував і свого батька. Хоча він також розчарував мене. Він не одружився з моєю матір’ю… Якби я був законним сином, він би все одно грішив, але мою поведінку тоді б розуміли краще… А тепер ти ще й докоряєш мені…

АНДРІЙ:

Я докоряю тобі за те, що ти не дозволяєш рости отому найкращому в тобі, завдяки якому ти би міг стати кимось.

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Виходить Наполеон, іде повз П’єра й Андрія до середини сцени. Всі актори завмирають, очевидно, вражені його появою.

Наполеон протягує руку, ніби хоче доторкнутися до публіки, яка сидить у темряві перед ним, вимовляє кілька незрозумілих слів. Збоку вибігають два солдати, підхоплюють актора під руки і виводять зі сцени. П’єр повторює репліку:

П’ЄР:

Стати кимось? Ким?

Тієї ж миті на сцену знову виходить Наполеон. Здіймає вказівний палець і кричить.

НАПОЛЕОН:

Наполеон!

З-за завіси висувається рука солдата і тягне Наполеона зі сцени. Сміх глядачів.

П’ЄР (тихіше):

Стати кимось?

АНДРІЙ:

У тебе повинна бути мета.

П’ЄР:

Ти маєш рацію. Щоранку, коли я прокидаюся, я сам собі огидний, мені соромно за те, як я провів попередню ніч. І я собі кажу: від сьогодні ти змінюєшся, я кажу: настав день, коли ти станеш святим… Сьогодні ввечері я прийшов у клуб просто випити склянку води і довести, що я можу встояти перед спокусою…

АНДРІЙ:

Але ж, напевно, існує щось, що ти хотів би зробити.

П’ЄР:

Я хочу багато чого… Я хочу зрозуміти, що таке щастя, яка ціна страждання, чому люди йдуть на війну і що діється у них глибоко в серці, коли вони моляться