Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

тобою тут, у «Розкоші диявола», милий мій Сальвадоро де Хампія. Не будемо про це. Сьогодні я живу у Москві, подобається це тобі чи ні.

– Що саме ти хочеш знати? – запитав Принцип, розуміючи, що він має дати їй певну частку інформації. В інакшому випадку вона просто не піде на співпрацю.

– Все, – відповіла Ірина.

Він усміхнувся їй і сказав:

– Всього не знає ніхто. Я, тим паче.

– Тоді розпочни з початку, – сказала вона.

Принцип перевів погляд на море, закурив і собі сигарету, покликав офіціанта, замовив їм випити і почав годувати її порціями інформації, що не завжди була щирою й достовірною, але такою, яка могла бути схожою на правду. Вона курила, пила вино і слухала його оповідь. Ірина не перебивала, не ставила запитань, лишаючись зовнішнім спокоєм при внутрішньому розладі.

Час біг уперед. Тераса зробилася порожньою, а вони все сиділи й сиділи, і він оповідав їй про те, що вже декілька місяців носив у собі. Принцип і сам не помітив, як його понесло і він уже не міг зупинитися перед вродою цієї жінки, яка мала стати конем із Трої, таємною зброєю українців проти Кремля.

– Рішення про операцію «Ворог» було прийнято тієї ж ночі, як ми отримали голову Андрія. І ми почали готуватися…

Він говорив і говорив, розповідав їй про Харків та Ігоріна, спонсорів і Маріуполь, свій полон і повернення до Києва. Принцип хотів прокричати, що усе було зроблено правильно і вона мусила це зрозуміти, адже їй теж пропонувалося стати однією з тих, хто втомився виконувати накази й жити, спостерігаючи, як навколо гинуть люди.

Коли він закінчив, вона провела рукою по його волоссю, підвелася, поцілувала у щоку й сказала:

– Я йду спати. Завтра продовжимо нашу дружню бесіду.

– Як скажеш, – корився він її волі, і вона йшла геть, залишаючи його думати над своїм.

Над темним морем висів спокій, про який він почав забувати ще в перші роки служби. Роботи вистачало за усіх часів, усіх режимів й усіх керманичів. Система була незламною, навіть після революції, катаклізмів та незворотних змін.

– Спокій…тепер вже я не матиму тебе ніколи, аж поки не закінчиться ця клята війна, – казав він собі, а потім додав: – Та при моїй кваліфікації, за кожною старою війною завше починається нова, яка кликатиме свої солдатів, аби вони вбивали, гинули, калічились і помирали духовно, щоби назавжди поховати романтизм та ідеали.

Він замовив собі ще віскі, роздивився залу й помітив вродливу білявку, загорілу, статну, свіжу й молоду, яка наодинці пила просекко. Принцип різко підвівся, підійшов до музик, заграло танго, і він запросив її на танок.

Тієї ночі він кохався з Мелісою Орені, онукою італійських банкірів, котра обрала собі долю зірки фільмів для дорослих. Іван не знав, яким би вона могла стати банкіром, але з упевненістю міг сказати, що свій хліб на ниві порноіндустрії Меліса їла недарма. Вона була ще та дівчинка – якраз така, що трапляється в скрутну годину, аби на хвильку полегшити страждання і вгамувати жар, що біг від мозку всім тілом аж до самих пальців його молодих, чоловічих ніг. Він не знав, як саме сказати Ірині, чого вони від неї хочуть, адже оголосити, що їй відводиться роль головного агента у стані супротивника було б занадто жорстоко після новини про відрізану голову її коханого.

– Мені сподобалося, – на ранок сказала Меліса, впилася своїми вустами в його губи й пішла геть, аби зустрічати черговий сонячний день, що зароджувався на теренах Італії.

Остаточно вона погодилася на пропозицію Принципа за дві доби до від’їзду. Ірина була спокійна й серйозна, розуміючи, що відтепер стає локомотивом диверсійного механізму, що поставив собі за мету основну ціль, головного ворога, до якого ще ніхто й ніколи не підбирався занадто близько, аби завдати йому шкоди і зупинити його протиправні дії. Казати правду, їй й самій набридло життя в золотій клітці країни, де шалені гроші можна було здобути виключно у потоці брехні, жорстокості, цинізму та сили. Вона була зрадницею власної батьківщини, яка народила її на світ, а дівчинка виросла й пішла своїми шляхами, що стелилися темними стежками по її життю. Ні, вона не відчувала докорів сумління, бо десь у глибині душі давно знала, що той вертеп розкрадання України мав скінчитись якоюсь бідою, горем, трагедією, бо тільки кров могла зупинити ненажерливість, вселяючи страх у всіх та в кожного. Ірина Ясинська була реалістом й суворим скептиком, тому й знала, що неможливо домовитися зі злодіями, брехунами й відвертими покидьками. Їх можна або знищити, або ж залякати, але й для того, аби залякати, частину з них треба знищити обов’язково. Це вона знала напевно. Тому й гуляла дивовижною місцевістю під руку з Принципом, а він розповідав їй бачення операції.

– Ми не знаємо, скільки мине часу від сьогоднішнього дня до завершального етапу. Ціла купа факторів, прогнозувати можна, але все таке крихке, жодної впевненості у діях різних сторін, та й самих цих сторін занадто багато, – казав Іван.

– Тобто, я стаю не просто агентом, а справжнім агентом, який йде на забій і навіть не знає, коли ж це станеться, – із сарказмом відповідала йому Ірина.

Він не помічав її слів, а вів собі далі:

– Ти маєш діяти тільки так, як ми тобі скажемо. На першій фазі, взагалі, жодної самодіяльності! Відтепер ти увесь час будеш під ковпаком, пильним і невидимим оком. Живи, як і жила. Але увесь час знай, де міститься кінцева мета. Слідкуй, думай, відчувай мить, коли потрібно діяти і наблизитись хоча б на півкроку до стін Кремля. Якщо бачиш небезпеку, ховайся, занурюйся у свій світ журналістики та московських галасливих посиденьок. Важко тільки спочатку. Пізніше ти сама зрозумієш, коли настане час. І ось, коли ти це збагнеш, дій. Впевнено, спокійно, а десь і нахабно. Ти не маєш права на помилку, адже вона стане крапкою…

– В моєму житті?

– В усьому, – сказав він. – І в твоєму житті теж.

Вони звернули з дороги і прямували до моря, що лежало під величчю безхмарного неба.

– Почнемо на осінь. Так буде краще. Ми не впевнені, що скоро не розпочнеться війна. Вашингтон тисне, анаконда душить ведмедя, і він буде відповідати. Чим, окрім сили, може відповісти Росія?

– Тільки п’янкою, – пожартувала Ірина.

– Смішно, але не для нас і не зараз. Ворог ухвалює рішення сам, але є ще оточення. На нього і сподіваємось.

– Тобто?

– Тобто,