Читати книгу - "Свідок обвинувачення та інші історії"

яєчня, холодна солонина та хліб з сиром. Ось моє замовлення на вечерю. Тож іди й готуй, мамко. Шарлотта на кухні, чекає, щоб допомогти тобі.

Місіс Дінсмід устала, акуратно змотала клубок свого в’язання.

– Із неї стала така гарна дівчина… – пробурмотіла вона. – Я б сказала, надто красива.

– Ага, – сказав містер Дінсмід. – Викапана мама! Та йди вже, не гай часу.

Якусь мить він блукав кімнатою, мугикаючи щось собі під ніс. Раптом підійшов до вікна й виглянув.

– Ну й негода, – пробурмотів чоловік. – Не схоже, що сьогодні матимемо відвідувачів.

І теж вийшов із кімнати.

Приблизно за десять хвилин місіс Дінсмід внесла в кімнату тарелю з яєчнею. Дві дочки слідували за нею, несучи решту страв. Містер Дінсмід і син Джонні йшли в кінці процесії. Батько сів на чільному місці.

– І подякуємо за їжу, що споживатимемо, і так далі, і тому подібне, – з гумором мовив він. – І хай благословенний буде той чоловік, який придумав консерви. Хотів би я знати, що б ми робили тут, у глушині, якби час від часу не їли консерви, коли м’ясник забуде привезти замовлення на тиждень.

Він почав вправно нарізати солонину.

– Цікаво, кому спало на думку звести будинок в такій глушині? – невдоволено сказала його дочка Магдалена. – Тут ні душі, окрім нас.

– Так, – погодився батько, – ні душі.

– Не розумію, навіщо ти купив його, тату, – продовжила Шарлотта.

– Справді, донечко? Що ж, у мене були причини… були причини.

Він крадькома зиркнув на дружину, але та спохмурніла.

– Ще й із привидами, – додала Шарлотта. – Сама я б тут нізащо не заснула.

– Не верзи дурниць, – сказав батько. – Ти ж не бачила тут привидів? Не може бути.

– Може, і не бачила, але …

– Але що?

Шарлотта не відповіла, та ледь здригнулася. Сильний порив дощу забарабанив у віконну шибку, і місіс Дінсмід із дзенькотом упустила ложку на тацю.

– Нервуєшся, мамко? – запитав містер Дінсмід. – Горобина ніч – і все. Чого нервуватися? Ми в безпеці біля каміна, і жодна душа нас тут не потурбує. Сталося б диво, якби хтось забрів сюди. А чудес не буває. Ні, – додав він наче сам до себе з якимось дивним задоволенням, – чудес не буває.

Щойно ці слова злетіли з його губ, у двері раптом постукали. Містер Дінсмід застиг, мов скам’янілий.

– Що то? – пробурмотів він. Його щелепа відвисла.

Місіс Дінсмід зойкнула й щільніше загорнулась у шаль. Обличчя Магдалени зашарілося й, схилившись уперед, вона звернулася до батька.

– Дива трапляються, – сказала вона. – Краще піди і впусти гостя, хто б там не був.

Двадцятьма хвилинами раніше Мортімер Клівленд стояв посеред дощу й мряки, оглядаючи свій автомобіль. Кляте невезіння! Два проколи за десять хвилин, і от він бозна-де, серед пустельних пагорбів Вілтшира проти ночі й без жодних сподівань на прихисток. Так йому й треба, що хотів скоротити шлях. Якби-то він їхав по шосе… Тепер чоловік заблукав на сільському путівці й навіть не знав, чи є тут поблизу якесь село.

Клівленд безпорадно озирався на всі боки, і враз його очі вловили спалах світла на схилі пагорба трохи вище. За мить світло знову накрила імла, та, терпляче почекавши, чоловік знову помітив проблиск. Недовго роздумуючи, Клівленд покинув машину й почав підніматися схилом.

Незабаром він вийшов з туману й зрозумів, що світло линуло з вікна невеликого будиночка. Як би там не було, а прихисток він знайшов. Мортімер Клівленд прискорив крок, схиливши голову на противагу потужному натиску вітру та дощу, що, здавалося, намагалися стримати його.

Клівленд певним чином був знаменитістю, хоча, безсумнівно, більшість людей взагалі не знали його імені та досягнень. Він був знаним спеціалістом у галузі психіатрії та написав два блискучі підручники про підсвідомість. Також він був членом Товариства психологічних досліджень і вивчав окультні явища настільки, наскільки вони зачіпали його власні умовиводи й напрямок дослідження.

Від природи він був надзвичайно сприйнятливий до навколишньої атмосфери й свідомими тренуваннями посилив свій вроджений дар. Коли чоловік нарешті підійшов до будинку й постукав у двері, то відчув збудження, зацікавлення, і всі його відчуття раптом загострилися.

До нього долинуло бурмотіння. Та щойно він постукав, усе стихло, тоді почувся звук стільця, який відсували. За мить хлопець років п’ятнадцяти ривком відчинив двері. За його плечима Клівленд побачив цікаве видовище.

Воно нагадало йому картину якогось голландського художника. Круглий стіл, накритий для вечері, сім’я, що зібралася довкола нього, одна чи дві миготливі свічки, і серед усього цього – тьмяні блиски камінного вогнища. Батько, кремезний чоловік, сидів по один бік столу, навпроти нього – невеличка сива жінка з переляканим обличчям. Навпроти дверей, обличчям до Клівленда, сиділа дівчина. Її здивовані очі дивилися просто на нього, рука з чашкою завмерла на півдорозі до губ.

Вона була – Клівленд одразу помітив це – незвичайної, рідкісної вроди. Волосся, золотаво-руде, наче серпанком оповивало обличчя, невинні сірі очі були широко посаджені, а вуста й підборіддя нагадували італійських мадонн раннього Відродження.

Якусь мить панувала мертва тиша. Потім Клівленд увійшов у кімнату й пояснив своє становище. Коли він закінчив цю тривіальну розповідь, запала нова пауза, зрозуміти яку було важче. Нарешті, немовби знехотя, батько підвівся.

– Заходьте, сер… містер Клівленд? Так ви сказали?

– Так, це я, – ствердив Мортімер, усміхаючись.

– О! Так. Заходьте, містере Клівленд. У таку погоду й собаку на вулицю не виженеш, правда? Сідайте біля каміна. Джонні, та зачини вже ті двері! Чи так і простоїш до ранку?

Клівленд пройшов уперед і сів на дерев’яний ослінчик біля вогню. Джонні зачинив двері.

– Мене звати Дінсмід, – сказав чоловік. Тепер він був сама добродушність. – Це моя «половинка», а то дві доньки, Шарлотта й Магдалена.

Уперше Клівленд побачив обличчя дівчини, яка сиділа спиною до нього, і зрозумів, що хоча вона була й зовсім інша, однак така ж вродлива, як і її сестра. Чорнява, з блідим, мармуровим обличчям, тонким орлиним носом і серйозними вустами. Немов застигла краса, сувора й майже відразлива. Вона ледь кивнула головою, коли батько відрекомендував її, і пильно глянула на гостя, наче вивчала незнайомця. Схоже, вона оцінювала його, зважуючи все на шальках своїх юних суджень.

– Може, бажаєте чогось випити, містере Клівленд?

– Дякую вам, – сказав Мортімер. – Чашка чаю стала б у пригоді.

Містер Дінсмід завагався, тоді зібрав зі столу всі п’ять чашок, одну за одною, і вилив рештки напою в помийницю.

– Чай холодний, – цикнув він. – Завари ще чаю, мамко, добре?

Місіс Дінсмід схопилася з місця, узяла чайник і поквапилася з кімнати. Мортімеру здалося, що вона рада вийти звідти.

Незабаром свіжий чай був готовий,