Читати книгу - "Аутсайдер"

Семюелз підвівся на ноги й став походжати з боку в бік.

— А що ще він міг сказати, коли поруч колінкує дру­жина й очі собі виплакує? Чи мав сказати щось на кшталт: «О так, справді. Я того малого збезчестив і покусав, не обов’язково в такому порядку, а тоді кінчив на нього, на доважок»?

— Існує безліч доказів тому, що Террі перед смертю сказав правду.

Семюелз підступив до Ралфа і завмер, дивлячись на нього згори вниз.

— У зразку сперми виявили його, блять, ДНК, а ДНК перебиває все. Малого вбив Террі. Не знаю, як він облагодив усе інше, та якось вийшло.

— Ти прийшов сюди переконувати мене чи себе?

— Не потрібне мені ніяке переконування. Я прийшов сказати, що ми дізналися, хто перший викрав отой білий фургон «еконолайн».

— А зараз яка з цього користь? — спитав Ралф, але ­Семюелз нарешті помітив у очах детектива іскри заці­кавленості.

— Маєш на увазі, чи проллється світло на весь цей безлад? Ні. Але історія захоплива. Хочеш почути чи ні?

— Звісно.

— Його викрав дванадцятирічний хлопчик.

— Дванадцятирічний? Ти жартуєш?

— Ні, він кілька місяців провів у дорозі. Подолав увесь шлях до Ель-Пасо, перш ніж коп узяв його на стоянці перед «Волмартом», де малий спав у своєму «б’юїку». Загалом украв чотири автівки, але фургон був перший. Дістався на ньому до Огайо, там покинув і пересів на іншу машину. Ключ запалювання лишив у замку, як ми й думали.

Семюелз проказав це гордовито, і Ралф подумав, що прокурор, певно, має на це право — зрештою, приємно дізнатися, що справдилася хоч одна з твоїх теорій.

— Але ми й досі не знаємо, як фургон потрапив сюди, так? — запитав Ралф.

Щось не давало йому спокою. Якась дрібниця.

— Ні, — відповів Семюелз. — Просто такий собі слід, що нікуди не веде. Подумав, що тобі буде цікаво знати.

— От і знаю.

Семюелз зробив іще один ковток пива, тоді поставив бляшанку на стіл для пікніків.

— Я не піду на переобрання.

— Ні?

— Ні. Хай це придуркувате ледащо, Річмонд, отримає посаду, і побачимо, як народ реагуватиме, коли він відмовлятиметься приймати вісімдесят відсотків справ, що опиняються в нього на столі. Я твоїй дружині розповів, та не сказав би, що вона мені дуже співчувала.

— Білле, якщо ти думаєш, що я їй наговорив, начебто це ти в усьому винен, то ти помиляєшся. Я ані слова проти тебе не сказав. Та й чого б? Це мені прийшло в голову заарештувати Мейтленда на тому сраному матчі, і коли я в п’ятницю оповідатиму про це тим коникам [121] із відділу внутрішніх розслідувань, то так і скажу.

— Іншого я й не очікував.

— Але, як я вже казав раніше, ти й не намагався мене від цього відмовити.

— Ми вважали його винним. Я й досі вважаю, яким би там не було його передсмертне зізнання. Ми не стали перевіряти алібі, бо в цьому клятому місті тренера знають геть усі, і ми не хотіли його наполохати…

— Та й просто не бачили сенсу, але ж, дідько, як ми ­помиля…

— Так, окей, твою срану думку взято до моєї сраної уваги. А ще ми вважали, що він надзвичайно небезпечний, особливо для молодих хлопців, а ввечері минулої суботи малеча його з усіх боків оточувала.

— Коли ми дісталися суду, то треба було вести його через чорний хід, — сказав Ралф. — Я мав на цьому напо­лягти.

Семюелз так навіжено захитав головою, що чубчик вибився з копиці й знову став по команді «струнко!».

— Не бери всієї вини на себе. Перевезення з окружної в’язниці до суду — це компетенція шерифа. А не міської поліції.

— Дулін би мене послухав, — сказав Ралф, впустив порожню бляшанку в холодильник і поглянув просто у вічі Семюелзу. — І тебе б він послухав. Ти, мабуть, сам знаєш.

— Що було, те спливло. Чи загуло. Чи як там, чорт забирай, у цій промовці йдеться. Усе, кінець. Певно, формально ця справа лишиться відкритою, але…

— Для цього є спеціальний термін — ВАП, «відкрита, але призупинена». Статус не зміниться, навіть якщо Марсі Мейтленд подасть на поліцейське управління цивільний позов, що її чоловіка було вбито через службову недбалість. І саме цей позов вона може таки виграти.

— Вона вже казала, що подасть?

— Не знаю. Не набрався ще мужності з нею поговорити. Гові тобі може натякнути, що вона думає про це.

— То, може, і поговорю з ним. Спробую заспокоїти розбурхані стихії.

— Раднику, ви сьогодні — просто фонтан красномовства.

Семюелз узяв свою пивну бляшанку, тоді злегка скривився і поставив назад. У кухонному вікні він побачив Джинні Андерсон. Вона дивилася на них. Просто стояла там із безстрасним обличчям.

— Моя мама колись читала «Долю» [122].

— Я б теж собі почитав, — задумливо мовив Ралф, — але після того, що сталося з Террі, я вже ні в чому не певен. Цей малий Пітерсон вигулькнув нізвідки. Нізвідки.

Семюелз ледь усміхнувся.

— Не ворожила на картах, а виписувала журнал «Доля». Такий маленький дайджест, де повно оповідань про привидів, кола на полях, прибульців і бозна ще про що. Мама читала мені деякі, коли я був малим. Одне оповідання мене особливо причарувало. «Сліди в пісках», так воно називалося. Там ішлося про молодят, які на медовий місяць поїхали до пустелі Мохаве. Ну, типу, на природу «дикунами». Тож одної ночі вони напнули свого наметика в тополиному гаю, і коли наступного ранку молода дружина прокинулася, то чоловіка поруч не було. Вона вийшла з гаю туди, де починався пісок, і побачила його сліди. Покликала його, але ніхто не відгукнувся.

Ралф завив, як у фільмах-жахастиках:

— У-у-у-у-у!

— Ідучи слідами, вона минула першу дюну, потім другу. Сліди ставали дедалі свіжіші. Вона пішла по них за третю…

— І за четверту, і за п’яту! — мовив Ралф удавано нажаханим тоном. — І йде вона й по сей день! Білле, не хочу уривати твою дитячу лякачку, але я тут подумав, що краще з’їм шматок пирога, прийму душ і ляжу спати.

— Ні, вислухай мене. Далі третьої дюни вона не зайшла. Сліди чоловіка спускалися до середини насипу, а тоді зупинялися. Просто зупинялися, і нічого навколо не було, окрім акрів піску. Жінка більше ніколи його не бачила.

— І ти в це віриш?

— Звісно ні, це сон рябої кобили, але річ не у вірі. Це метафора, — Семюелз спробував пригладити чубчик, але той не давався. — Ми йшли по слідах Террі, бо це наша робота. Наш обов’язок, якщо тобі більш до вподоби таке слово. Ішли по них, поки в понеділок вранці вони не обірвалися. Таємниця лишилася? Так. Чи доведеться нам жити з запитаннями, на які немає відповіді? Так, доведеться, якщо тільки не привалить якась нова, неймовірна інформація. Інколи таке трапляється. Ось чому люди досі загадуються над тим, що сталося з Джиммі Гоффою. Ось чому люди досі намагаються