Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

так що коли надпоручник Лукаш вночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, усе в порядку, лише кицька набешкетувала і зжерла вашого канарка.

— Як це? — загримів поручник.

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, ось так. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються з них. Давай, думаю, познайомлю їх одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитись, бо я, треба вам, пане обер-лейтенант, знати, дуже люблю тварин. У нас вдома живе один капелюшник. То він так видресирував кицьку, що вона хоч спершу зжерла йому трьох канарків, зате тепер уже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба й собі спробувати. Витяг я того канарка з клітки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навіть не спам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане обер-лейтенант, горобець — я ні слова не сказав би, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто з пір’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кажуть, що в кицьок туго з музичністю і вони не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, просто на цьому не розуміються... Я кицьку добре насварив, та, Боже мене упаси, і пальцем не рушив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.

Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручникові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстоким наміром, відступив, сів у крісло, і спитав:

— Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля Боже?

— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, так, — урочисто відповів Швейк. — Мені з дитинства як наврочено. Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для інших мов хріном попід ніс. Я справді хотів тих двох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі «У Штупартів» кілька років тому кицька зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав по-кошачому. Але ті кицьки дуже живучі. Якщо скажете, пане обер-лейтенант, ухайдикати її, то буду змушений розчавити цю потвору між дверима, бо інакше не здохне.

І Швейк з найневиннішим виразом обличчя і добродушним усміхом ясно виклав поручникові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно довів би товариство охорони тварин до божевільні. При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручник Лукаш, забувши свій гнів, запитав:

— Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?

— Найбільше я люблю псів, — сказав Швейк, — бо на них можна добре заробити, треба тільки вміти їх продавати. У мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене зі скаргами, чому я, мовляв, продав здохлятину замість чистокровного і здорового пса. Буцімто усі пси обов’язково мусять бути чистокровні і здорові! Та ще й кожний бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати, із якогось кошіржського Сірка, народженого на цегельні, робити найчистокровнішого шляхтича з баварської псарні Арміна фон Баргейма. А покупці побачать той родовід та й радіють, мовляв, поталанило. І тішаться, як дурень цвяшком, бо мають удома чистокровну тварину, хоч насправді я міг підсунути їм вршовіцького шпіца замість такси. А вони тільки дивувалися, чому цей аж із самої Німеччини дорогий собака такий волохатий і чому в нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас, пане обер-лейтенант, очі на лоба полізли б, якби ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Псів, які б могли про себе сказати: «Я чистокровна тварина» — насправді мало. Або його мамуня втратила розум з якоюсь паскудою, або бабуня, або мав тих татунів багато і від кожного щось успадкував. Від одного — вуха, від другого — хвіст, від іншого — якісь кудли на морді, від третього — морду, від четвертого — криві лапи, а від п’ятого — зріст, а коли мав таких татунів з дванадцять, то можете собі, пане обер-лейтенанте, уявити, який вигляд має такий собака. Якось я купив такого пса — звали його Балабан, то він через отих своїх батьків був така погань, що всі пси його обминали. Я купив його з милосердя, бо воно було таке самотнє. І сидів той пес вічно вдома в кутку, та такий уже смутний, такий смутний, аж я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені його фарбування, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив зі своїм хазяїном аж у Моравію, і з того часу я його вже не бачив.

Надпоручника почала зацікавлювати ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди провадити далі:

— Пси самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Цим мусить зайнятися той, хто хоче його продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть кажете, що цьому дідуганові лише дев’ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір — він виглядатиме як новенький. Щоб набув сили — годуйте його, як коня, миш’яком і зуби чистіть наждачним папером. А перш ніж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, щоб він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовніше ось що: треба розмовляти й розмовляти з покупцем, аж доки він не причмеліє. Якщо хтось хоче купити болонку, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, щоб він замість болонки повів додому мисливського пса, а якщо випадково маєте лише пінчера, а є покупець на лихого німецького сторожового доґа, то ви повинні так одурманити його, щоб він замість дога відніс у кишені цього маленького пінчера. Колись, як я ще торгував тваринами, причалапала до мене одна пані. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою гралися якісь хлопчаки в індіанців. Вони цього папугу зловили, повидирали йому з хвоста всі пера і причепурилися ними,