Читати книгу - "Homo Deus"

Коли офіційні звіти суперечили об’єктивній реальності, часто це завдавало шкоди цій реальності. Кожен, хто мав справу з податковими органами, освітньою системою чи будь-якою іншою складною бюрократією, знає, що правда мало важить. Значно важливіше те, що написано у вашому папірці.

СВЯЩЕННІ МАНУСКРИПТИ

Чи справді, коли текст і реальність суперечать одне одному, реальність часом мусить відступити? Чи не є це звичним, хоча й перебільшеним наклепом на бюрократичні системи? Більшість бюрократів — на службі фараона чи Мао Цзедуна — були розумними людьми й напевне наводили таке міркування: «Ми використовуємо письмо для опису реальності стосовно полів, каналів і зерносховищ. Якщо опис точний, ми ухвалюємо реалістичні рішення. Якщо опис неточний, це спричинює голод і навіть бунти. Тоді ми або адміністратори майбутнього режиму навчаємося на цих помилках і намагаємося створювати правдивіші описи. Тож із часом наші документи мають ставати ще точнішими».

До певної міри це правда, однак ігнорує протилежну історичну динаміку. Коли бюрократія набуває владу, вона стає імунною до своїх власних помилок. Замість того щоб змінити свої оповіді відповідно до реальності, вони можуть змінити реальність, щоб вона відповідала їхнім оповідям. В остаточному підсумку зовнішня реальність збігається з їхніми бюрократичними фантазіями, однак лише тому, що вони пристосовують реальність до цього. Наприклад, кордони багатьох африканських країн не враховують шляху річок, гірських хребтів і торговельних шляхів, без потреби розділяють історичні й економічні зони й ігнорують місцеві етнічні та релігійні ідентичності. Одне й те саме плем’я може бути розділеним між кількома країнами, тоді як в одній країні можуть зібратися рештки численних ворогуючих кланів. Такі проблеми терзають країни по всьому світу, однак в Африці вони особливо гострі, бо сучасні африканські кордони не відображають бажань і прагнень місцевих націй. Вони були проведені європейськими бюрократами, які ніколи не ступали на землю Африки.

Наприкінці XIX століття кілька європейських держав заявили претензії на африканські території. Побоюючись, що ці претензії можуть призвести до загальноєвропейської війни, зацікавлені сторони зібралися 1884 року в Берліні й поділили Африку, наче пиріг. На той час значна частина внутрішньої Африки була для європейців землею незвіданою. Британці, французи та німці мали точні карти прибережних районів Африки й точно знали, де в океан впадають Ніґер, Конґо й Замбезі. Однак вони мало знали про те, як ці річки течуть в глибині континенту, про королівства й племена, що жили на їхніх берегах, а також про місцеві релігії, історію й географію. Це навряд чи мало якесь значення для європейських дипломатів. Вони розгорнули напівпорожню карту Африки на відполірованому столі в Берліні, намалювали кілька ліній тут і там і ними розділили континент.

Коли після цього європейці заглибилися в територію Африки, озброєні своєю узгодженою картою, то виявили, що багато кордонів, намальованих у Берліні, мало враховували географічну, економічну й етнічну реальність Африки. Однак, щоб уникнути чергових суперечок, агресори вирішили дотримуватися своєї угоди, і ці уявні лінії стали фактичними кордонами європейських колоній. Протягом другої половини XX століття, коли розпалися європейські імперії, а їхні колонії отримали незалежність, нові країни погодились із колоніальними кордонами, побоюючись, що альтернативою будуть нескінченні війни й конфлікти. Численні труднощі, з якими стикаються сучасні африканські країни, пов’язані з тим, що в їхніх кордонах мало сенсу. Коли письмові фантазії європейської бюрократії зіткнулися з африканськими реаліями, реалії були змушені здатися.

Сучасні системи освіти наводять інші приклади реальності, що підкоряється писаним відомостям. Коли я вимірюю ширини мого письмового стола, не має значення, яку вимірювальну лінійку я використовую. Ширина мого стола залишиться тією самою незалежно від того, чи я скажу, що це 200 сантиметрів, а чи 78,74 дюйма. Однак коли бюрократи вимірюють людей, вимірювальні лінійки, які вони обирають, вносять свої корекції. Коли школи почали оцінювати людей за точними числовими оцінками, життя мільйонів учнів і вчителів різко змінилося. Оцінки є відносно новим винаходом. Мисливці-збирачі ніколи не давали оцінок своїм досягненням, і навіть тисячі років тому, після Аграрної революції, мало освітніх закладів використовували точні оцінки. Наприкінці року учень шевця не отримував аркуша паперу, на якому було написано, що він має «відмінно» за шнурки до черевиків і лише «задовільно» за пряжки. Випускник Оксфорду в часи Шекспіра залишав університет лише з одним із двох можливих результатів — зі ступенем чи без нього. Ніхто не думав про те, щоб поставити одному студентові підсумкову оцінку 74 бали, а іншому — 88 балів.

Саме системи масової освіти індустріального суспільства стали використовувати точні оцінки на регулярній основі. Після того, як заводи й урядові міністерства звикли мислити мовою чисел, школи вирішили приєднатися до цього. Вони почали калібрувати успіхи кожного учня відповідно до його чи її середньої оцінки, а успіхи кожного вчителя й директора навчального закладу визначалися за середнім показником загалом по школі. Коли бюрократи взяли на озброєння цю лінійку, реальність трансформувалася.

Спочатку очікувалося, що школи зосереджуватимуться на просвітництві й навчанні учнів, а оцінки були просто засобами для вимірювання успіху. Однак цілком природно, що школи незабаром почали прагнути отримувати високі оцінки. Кожна дитина, учитель та інспектор знають, що навички, потрібні для отримання високих оцінок на екзамені, — це не те саме, що справжнє розуміння літератури, біології чи математики. Кожна дитина, учитель та інспектор також знають, що, коли школи будуть змушені вибирати між першим і другим, більшість виберуть оцінки.

Сила писаних показників досягла свого апогею з появою священних манускриптів. Священики й писці у стародавніх цивілізаціях звикли ставитися до розгляду документів як до путівників по реальності. Спочатку тексти розповідали їм про реальність податків, полів і зерносховищ. Однак із посиленням влади бюрократів посилювалася і влада текстів. Священики записували не лише переліки власності бога, а й діяння бога, його заповіді й таємниці. Манускрипти, що виходили з-під пера, були призначені для опису реальності в усій її повноті, і покоління вчених звикали шукати всі відповіді на сторінках Біблії, Корану чи Вед.

Теоретично, якщо якась священна книга помилково інтерпретує реальність, її поборники рано чи пізно виявлять це, і владу тексту буде підірвана. Авраам Лінкольн казав, що неможливо увесь час дурити всіх. Ну, це думка про бажане. На практиці сила мереж людської співпраці залежить від чутливого балансу між правдою і вимислом. Якщо ви викривлюєте реальність надто сильно, це ослабить вас і ви не зможете протистояти конкурентам із чіткішим баченням. З іншого боку, ви не можете ефективно організувати маси людей, не залучивши вигадані міфи. Тож