Читати книгу - "Айвенго (укр)"

розмову двох знайомців. Удари сипалися один за одним, сповіщуючи про початок церемонії. Натовп завмер, і в абсолютній тиші, яку переривав тільки дзвін, усі голови обернулися до стін обителі, чекаючи на вихід магістра й викритої в чаклунстві й засудженої Ревекки.

Нарешті підйомний міст прецепторії опустився та розчахнулася висока брама. Першими з неї виїхали шість сурмачів, за ними – лицар із прапором ордену, потім прецептори – по два в ряд, і нарешті магістр на чудовому коні в простій збруї. Останнім виїхав лицар Бріан де Буагільбер у блискучих бойових обладунках, але без меча, списа та щита. Усю зброю несли за ним двоє зброєносців.

Вузьке смагляве обличчя Буагільбера, що видніло крізь підняте забрало й почасти було закрите кінцями довгого плюмажу, було блідим, ніби він мав кілька безсонних ночей, пристрасним, гордим і водночас нерішучим. Проте лицар керував норовистим конем твердою рукою вмілого вершника і найкращого воїна ордену храмовників.

По обидва боки від Буагільбера гарцювали Конрад Монт-Фітчет і Альберт де Мальвуазен, які взяли на себе обов’язки поручителів лицаря. Вони були без зброї та в білому одязі – у тому, в який храмовники вбираються в мирний час. За ними злитим строєм ішли інші лицарі ордену й вервечка зброєносців і пажів, одягнених у чорне. Це були переважно молоді послушники, що домагалися честі бути посвяченими в лицарі ордену Храму.

Далі, оточена пішими стражниками, схожими на воронів, повільно, але твердо, йшла засуджена. Дівчина була смертельно бліда, одначе здавалася спокійною. З неї зняли всі прикраси та яскравий східний одяг; голова Ревекки лишалася непокритою, і тільки дві чорні коси зміїлися по її стрункій спині, обтягненій грубою тканиною білого балахона. Маленькі ступні дівчини були босі.

Натовпом пройшла хвиля шепоту, і якщо поява зверхнього де Буагільбера викликала в людях приховану неприязнь, то Ревекка з її зворушливо покірним виразом обличчя та сліпучою красою, викликала глибоке співчуття. Багато хто відмовлявся вірити, що дівчина з власної волі стала знаряддям диявола…

Процесія мовчки зійшла до бойовища, проминула браму в огорожі, обійшла арену по колу й зупинилася. Магістр і його кінний почет, окрім Буагільбера та його поручителів, спішилися, і стайничі та зброєносці, які перебували біля лицарів, негайно повели коней за огорожу.

Тим часом Ревекку підвели до чорної лави, встановленої поруч із багаттям. Поглянувши на це страшне місце, де все вже було приготоване для страти, дівчина здригнулася, заплющила очі й почала беззвучно молитися, ледь помітно ворушачи губами. За хвилину вона опанувала себе, пильно поглянула на стовп із ланцюгами, ніби примирюючись зі своєю долею, та байдуже відвернулася.

Між тим Лука Бомануар посів місце на узвишші, і щойно всі лицарі відповідно до рангу та орденських чинів розмістилися навколо та позаду нього, хрипкі звуки сурем оповістили про початок Божого суду. Альберт де Мальвуазен виступив уперед і поклав до ніг магістра рукавичку Ревекки, що слугувала запорукою майбутнього двобою.

– Звитяжний лорде і превелебний отче! – урочисто мовив Мальвуазен, – відважний лицар Бріан де Буагільбер, прийнявши цю запоруку, зобов’язався віддати борг честі в нинішньому змаганні. Тим він підтвердив, що дівчина Ревекка, дочка Ісаака з Йорка, воістину справедливо заслуговує на звинувачення в чаклунстві та страту на вогнищі за вироком святішого ордену Храму. Лицар готовий благородно й чесно битися з захисником засудженої, якщо на це буде ваша мудра згода.

– Чи присягнувся лицар, що битиметься за чесну та справедливу справу? – спитав магістр. – Дайте сюди розп’яття…

– Високопревелебний отче, – поспіхом відповів Мальвуазен, – брат наш Бріан де Буагільбер уже присягнувся в присутності лицаря Конрада Монт-Фітчета. Двічі присягатися немає потреби, оскільки противниця його не християнка і він не має права схрестити з нею зброю.

На радість Мальвуазена, магістра задовольнило таке пояснення. Знаючи, що Буагільбер не хоче публічно присягатися в цьому, настоятель удався до хитрощів, і вдало.

Лука Бомануар дав знак герольдові починати. Сурми загриміли, і герольд, вийшовши на арену, дзвінко вигукнув:

– Слухайте, слухайте, слухайте! Хоробрий лицар сер Бріан де Буагільбер готовий битися з будь-яким вільнонародженим лицарем, який погодиться виступити на захист юдейки на ім’я Ревекка як її представник у судовому двобої. Захисникові засудженої надаються однакові права з представником ордену Храму…

Знову зазвучали сурми, і настала тривала тиша.

– Хто бажає виступити захисником? – голосно спитав магістр Бомануар і вдоволено закінчив: – Отже, ми бачимо, що ніхто не з’явився… Зверніться до підсудної із запитанням, чи чекає вона на когось, хто висловив би згоду брати участь у двобої!

Герольд попрямував до Ревекки, і тієї ж хвилини, порушуючи перебіг церемонії, Бріан де Буагільбер поскакав до вогнища, опинившись поряд із дівчиною водночас із посланником магістра.

– Що він робить? – напівголоса запитав Мальвуазен, стурбовано схилившися до Луки Бомануара. – Чи дозволяють це правила?

– Ми не можемо перешкоджати супротивникам спілкуватись одне з одним, оскільки це сприяє знайденню істини. Адже так чи інакше ми звертаємося до суду Божого… Що вона сказала? – звернувся магістр до герольда, коли той, повернувшись, постав перед ним.

– Засуджена не визнає себе винною, знову наполягає на двобої та просить про законне відстрочення. По закінченні призначеного вами терміну, якщо її захисник так і не з’явиться, вона сумирно підкориться Божій волі.

– Щоб ніхто не зміг закинути нам несправедливість і недотримання закону, – поважно промовив магістр, – поки сонце не закотиться, ми чекатимемо… Після цього злочинниця має приготуватися до смерті.

Ревекка покірно вислухала рішення магістра, замислено схиливши голову. Раптом до неї долинув тихий голос Бріана де Буагільбера, що змусив її здригнутися й викликав набагато більше стривоження, ніж слова герольда.

– Чи чуєш ти мене, мила Ревекко?

– Іди геть, жорстокий лицарю, я не хочу мати з тобою нічого спільного! І більше не наважуйся звертатися до мене!

– Я не розумію, що тут відбувається… – несамовито зашепотів храмовник. – Це бойовище, це вогнище, ці в’язанки хмизу і чорні привиди катів… Я знаю, навіщо вони тут, але це здається мені жахливим сном…

– На відміну від тебе, – не стримала презирливу посмішку дівчина, – я сприймаю все, що відбувається, як справжнісіньку дійсність.

– Послухай, Ревекко! – пробурмотів Буагільбер, – у тебе ще є можливість урятувати своє життя! Сідай у сідло позаду мене… мій кінь швидий, як нічий інший, і за годину погоня нам буде не страшна… Нехай я буду проклятий, нехай ім’я Бріана де Буагільбера буде навіки вкрите ганьбою та забуте, ти мені дорожча за все! Для нас відкриється цілий світ…

– Іди, – з болем промовила дівчина. – Ти мені не потрібен. Краще померти, ніж стати твоєю. Я ненавиджу тебе, лицарю…

Ревекка замовкла й відвернулася, тому що до них наближався настоятель, стривожений тривалою