Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

виїхав Єрусалимський патріарх у 1621 році з України через Київ — Трахтемирів — Бушу, зовсім не повідомляючи, як попередньо до неї в’їхав перший раз. Послухаємо:

«Следует отметить, что на протяжении всего пребывания в Киеве отряд казаков во главе с П. Сагайдачным составлял как бы личную охрану патриарха. «Отборный полк рыцарского люда» сопровождал Феофана также в его поездке в Трахтемиров, а когда он оставлял Украину — в Бушу». [222, с. 163].

Хоча Павло Халебський, згадуючи про поїздку Єрусалимського патріарха Феофана III, писав зовсім інше:

«Коли небіжчик патріарх Єрусалимський Феофан постановив відвідати цю країну (козаків. — В.Б.), вони вислали до п’яти тисяч козаків, аби провести його з Молдови, і провели до себе з великою шаною та повагою. Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів та безліч священиків. Після того вони провели його до Московії…

На небіжчика Феофана, який перебував у Москві, вони (поляки. — В.Б.) палали гнівом, і через те він, дізнавшись про це, на зворотному шляхові вирушив через країну татар і цим урятувався від ляхів» [16, с. 39].

Як бачимо, Павло Халебський по-іншому описав давні події. Виходить, що патріарх Єрусалимський перебував і висвячував київського митрополита та наших єпископів і священиків ще до поїздки до Москви, а отже, до 1618 року, бо у 1621 році повертався з Московії «через країну татар і цим урятувався від ляхів». І ще він чітко зазначив: «Він висвятив тоді для них (після прибуття з Молдови. — В.Б.) митрополита, єпископів та безліч священиків. Після того вони провели його до Московії» [16, с. 39].

Я більше довіряю незацікавленому в «доважках брехні» Павлу Халебському, ніж так званим «державним російським джерелам».

Тобто — гетьман Петро Сагайдачний і патріарх Єрусалимський Феофан III були знайомі і потоваришували ще до походу гетьмана у 1618 році на Москву.

Тепер власне перейдімо до цього походу.

Початок XVII століття ознаменувався запеклою боротьбою за московський престол…

У липні 1610 року польський гетьман С. Жолкевський поблизу Гжатська розбив московські війська, очолювані братом царя Василя Шуйського Димитрієм. У зв’язку з поразкою В. Шуйського усунули від влади і видали полякам.

Створений тимчасовий уряд — Семибоярщина — 17 (27) серпня 1610 р. уклав з командувачем польської армії гетьманом С. Жолкевським договір про визнання, за умови зняття облоги Смоленська, польського королевича Владислава IV Московським царем. Сигізмунд III (польський король. — В.Б.) враховуючи, що королевичу було менше 15 років, задовольнився тим, що залишив у Москві польсько-литовську залогу.

У лютому 1613 року Земський собор обрав на московський престол Михайла Романова, відхиливши тим кандидатуру Владислава. Обіцянки Семибоярщини були нереальними, з чим Владислав миритися не збирався, вирішивши здобувати престол силою. У липні 1616 року польський сейм виділив кошти на його московський похід…

Навесні 1618 року коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до Вязьми і розкинуло табір, очікуючи підкріплення. Однак сподівання на (польську. — В.Б.) допомогу виявилися марними… Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд (гамуючи свою лють на українців, що на той час відновили свою православну церкву — квітень 1618 рік. — В.Б.) звернувся до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом Петра Сагайдачного (ухвалило рішення надати допомогу. — В.Б.) та розробило план майбутнього походу…

У зв’язку з цим Сагайдачний відмовився від польського плану, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, а натомість розробив свій. До того ж, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (у травні 1618 року в районі Калуги діяв чотиритисячний козацький загін. Скоріше той, що супроводжував патріарха до Москви).

У середині червня Сагайдачний, зібравши 20-тисячне військо, розпочав похід. Упродовж кількох тижнів козаки захопили Путивль, Курськ, Ливнин, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, відправлений у травні… (до Москви з патріархом). Дорогою він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Водночас спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тисяч) підкорити Можайськ не мали успіху. Запеклі бої точилися біля Михайлова… Під Коломною козацьке військо переправилось через Оку й під Москвою (Тушино) 20 серпня з’єдналося з військами королевича Владислава. Назустріч об’єднаним українсько-польським частинам… (московський. — В.Б.) цар вислав своїх кращих полководців — князя Д. Пожарського і Г. Волконського. Однак уже в першому бою… (московські. — В.Б.) війська були розбиті. Під самою Москвою дійшло до бойової сутички запорожців з царською гвардією, у якій брав участь і сам Сагайдачний. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославець, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів.

У вересні 1618 року українські і польські війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного і Я. Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими воротами Земляного валу і готувалося до штурму.

«1 жовтня (за старим стилем) в ніч перед Святом Покрови Пресвятої Богородиці почався штурм Москви. Козаки вже виламали Острожі ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські (ворота), як раптом Сагайдачний наказав припинити облогу і відступити…» [223, с. 22–26].

Що ж трапилося?

Маючи змогу спалити та зрівняти Москву із землею, український гетьман Сагайдачний у 1618 році не вчинив того. І хоча московити та їхні українські «одностайники» понакидали до історії з цього приводу десятки різних вигадок та «доважків брехні» — правда існує одна. На заваді остаточного знищення (1618 рік) Москви стала Православна московська церква та особисто патріарх Єрусалимський Феофан III. Він очолив хресний хід московитів до українського гетьмана Сагайдачного з проханням припинити штурм Москви та сісти за стіл переговорів, благаючи залишити існувати єдине на той час «Православне царство».

І православний гетьман Сагайдачний погодився…

А про те, що у ті часи Єрусалимський патріарх Феофан III був у Москві і саме він опікувався московським православієм, послухаємо російського професора Г.В. Вернадського: «В Москве не замещали патриаршей кафедры, ожидая возвращения Филарета (митрополит Філарет, батько новообраного московського царя Михайла Романова, був у полоні в поляків. — В.Б.). Тотчас по возвращении Филарета «приходили к государю власти — бояре и всем народом московским били челом государю, чтобы он упросил Филарета быть патриархом»; освященный собор иерархов вынес постановление, что «опрочь Филарета Никитича патриархом быть некому». 22 июня 1619 года состоялось наречение Филарета в сан патриарха, а 24 июня — само постановление. Постановление совершал бывший в то время в Москве иерусалимский патриарх Феофан».[20, с. 200].

Звичайно, після такого рішення гетьмана Сагайдачного Польща з Москвою сіли за стіл переговорів.

«Переговори велися у селі Деуліні. 1 грудня 1618 року було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх претензій на московський престол. За це… (Москва повернула Польщі. — В.Б.) білоруські й українські землі, які… були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську і Новгород-Сіверську (разом 29 міст).

Наприкінці 1618 — на початку 1619 року закінчилася громадянська