Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

д’Есте… Контужено Трісс Мерігольд, поранено Сабріну… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалася нас захистити, намагалася докричатися до Вільгефорца й Терранови… Вільгефорц її висміяв. Тоді вона втратила голову й утекла. Ох, Тіссая… Стільки трупів…

— Що із дівчиною і Йеннефер?

— Не знаю, — чародійка закашлялася, сплюнула кров’ю. Дихала дуже неглибоко й з явним трудом. — Після якогось із вибухів я на мить знепритомніла. Той зі шрамом і його ельфи мене обезвладнили. Терранова спершу мене копав, а тоді викинув у вікно.

— Це не тільки нога, Кейра. У тебе поламані ребра.

— Не залишай мене.

— Мушу. Я по тебе повернуся.

— Та невже?

Спочатку був лише миготливий хаос, пульсування тіней, кипіння мороку й світла, хор незрозумілих голосів, що долинали з безодні. Голоси раптом набрали силу, навколо вибухнули вереск і ревіння. Світло серед мороку зробилося вогнем, що жер гобелени та килими, снопами іскор, що, здавалося, сипалися зі стін, з балюстрад і з колон, що підтримували склепіння.

Цірі подавилася димом і зрозуміла, що це вже не сон.

Намагалася устати, спираючись на руки. Потрапила долонею в мокре, глянула вниз. Стояла навколішки в калюжі крові. Поряд лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла те відразу.

— Устань.

Йеннефер стояла поряд. У долоні мала стилет.

— Пані Йеннефер… Де ми? Я нічого не пам’ятаю…

Чародійка швидко вхопила її за руку.

— Я поряд, Цірі.

— Де ми? Чому все горить? Хто той… Отой?

— Я сказала тобі колись, століття назад, що Хаос простягає по тебе руку. Пам’ятаєш? Ні, певне не пам’ятаєш. Той ельф простягнув по тебе руку. Я мусила вбити його ножем, бо його наймачі тільки й чекають, аби хтось із нас виявив себе за допомогою магії. І дочекаються, але трохи пізніше… Ти вже цілком притомна?

— Ті чародії… — прошепотіла Цірі. — Ті, у великій залі… Що я їм казала? І чому я те їм казала? Я зовсім не хотіла… Я мусила те говорити! Чому? Чому, пані Йеннефер?

— Тихо, бридулько. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.

Знизу пролунало гримотіння і жахливий крик.

— Ходімо. Швидко. Не маємо часу.

Вони побігли по коридору. Дим ставав усе густішим, душив, давив, осліплював. Стіни тремтіли від вибухів.

— Цірі! — Йеннефер затрималася на перехресті коридору, міцно стиснула руку дівчинки. — Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитися. Бачиш ті сходи? Зійдеш ними…

— Ні! Не залишай мене саму!

— Мушу. Повторюю, зійдеш тими сходами. До самого низу. Там будуть двері, за ними — довгий коридор. Наприкінці коридору — стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведеш його й сядеш. То навчений кінь, служить гінцям, які їдуть до Локсії. Знає дорогу, досить буде його погнати уперед. Як будеш у Локсії, відшукай Маргариту й перейди під її опіку. Не відступай від неї ні на крок…

— Пані Йеннефер! Ні! Я не хочу бути сама!

— Цірі, — тихо сказала чародійка. — Колись я уже сказала тобі, що все, що я роблю, я роблю для твого добра. Повір мені. Прошу тебе, повір. Біжи.

Цірі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Йеннефер. Чародійка стояла біля колони, впираючись у неї чолом.

— Я люблю тебе, донечко, — сказала невиразно. — Біжи.

Впіймали її на середині сходів. Знизу двоє ельфів із хвостами білок на капелюхах, зверху — чоловік у чорному одязі. Цірі без роздумів перескочила через балюстраду й утекла бічним коридором. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і легко втекла б від них, якби не те, що коридор закінчувався віконним отвором.

Вона виглянула. Вздовж муру йшов кам’яний виступ, завширшки, може, зо дві п’яді. Цірі перекинула ноги через підвіконня і вийшла. Відсунулася від вікна, припала спиною до стіни. Вдалині блищало море.

З вікна вихилився ельф. Мав світлесеньке волосся, на шиї — шовкову хустку. Цірі швидко відсунулася, ідучи до іншого вікна. Але в те інше визирнув чоловік у чорній одежі. Цей очі мав темні й паскудні, а на щоці — червону пляму.

— Упіймали ми тебе, дівко!

Вона глянула униз. Під собою, дуже далеко, вона бачила подвір’я. А над подвір’ям, якихось десять футів нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що поєднував дві галереї. От тільки містком він не був. Був рештками містка. Вузька кам’яна кладка із рештками розбитої балюстради.

— На що чекаєте? — крикнув той, зі шрамом. — Вилазьте й хапайте її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувся спиною до стіни. Простягнув руку. Був близько.

Цірі ковтнула слину. Кам’яна кладка, залишки мосту, не була вужчою, аніж гойдалка в Каер Морені, а вона десятки разів стрибала на гойдалку, вміла амортизувати стрибок і втримувати рівновагу. Але відьмачу гойдалку від землі відділяло чотири фути, а під кам’яною кладкою зяяла прірва настільки глибока, що плити подвір’я здавалися меншими за долоню.

Вона стрибнула, похитнулася, утримала рівновагу, схопившись за розбиту балюстраду.

Впевненими кроками пройшла на галерею. Не зуміла втриматися — розвернулася і показала переслідувачам руку, зігнуту в лікті, жест, якому її навчив ґном Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

— Стрибай! — крикнув світловолосому ельфу, який стояв на виступі. — Стрибай за нею!

— Ти хіба здурів, Ріенсе, — холодно сказав ельф. — Сам стрибай, якщо хочеш.

Щастя, як воно зазвичай буває, зрадило, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і вислизнула за мур, у кущі терену, схопили її. Схопив її і знерухомив неймовірно сильною хваткою низький, трохи огрядний чоловік із розпухлим носом і розтятою губою.

— Хоп тебе, — просичав. — Хоп тебе, лялечко!

Цірі шарпнулася і завила, бо стиснуті на її плечах долоні раптом вразили пароксизмом паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

— Не стріпуйся, сіра пташко, бо припалю тобі пір’ячко. Дай, подивлюся на тебе. Придивлюся на пташеня, яке аж стільки варте для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгарду. Й для Вільгефорца.

Цірі перестала вириватися. Низький чолов’яга облизнув скалічену губу.

— Цікаво, — просичав знову, нахилившись до неї. — Така ніби цінна, а я, знаєш, за тебе б навіть ламаного шеляга не дав. Наскільки ж оманлива зовнішність. Ха! Скарбе! А якби Емгиру віддав тебе в подарунок не Вільгефорц, не Ріенс, не той франт у крилатому шоломі, а старий Терранова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, оракуле? Ти ж віщувати вмієш?

Дихання його смерділо так, що витримати було неможливо. Цірі відвернула голову, кривлячись. Він зрозумів невірно.

— Дзьобиком не клацай на мене, пташко. Я пташок не боюся. А може, повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна віщунко? Чи повинен я боятися пташок?

— Повинен, — прошепотіла Цірі, відчуваючи запаморочення