Читати книгу - "Стань сильнішим"

необхідна не лише самосвідомість і вміння розпізнавати емоції, але також готовність і бажання осмислювати події навіть тоді, коли, подіб­но до Ендрю, ми розуміємо, що процес виборсування з-під скелі спонукає нас відкритися і тому вимагає більшої мужності. Більшість із нас розробила способи перекладати болючі тягарі на інших або тлумити біль, отож, зустрівшись із Ендрю, щоб показати написане про нього, я сказала йому, що в захваті від його свідомості. Він пояснив це вивченням теми сорому і здатністю визнати його наявність.

Його аналогія зі скелею нагадала мені про дві речі. По-перше, про опис другого акту, яким зі мною поділилася Дарла, продюсер з Pixar: «Герой шукає шляхів розв’язання проблеми. До кульмінації він розуміє, як найкраще її вирішити. Цей акт містить “мить найбільшої кризи”». По-друге, про один період мого життя, коли я намагалася діяти з позиції сорому. Це досконала повчальна історія про небезпеку ухвалення рішень під скелею. Я хочу поділитися нею з вами з кількох причин. По-перше, хоч ми й не можемо повернутися назад і змінити минуле, ми можемо отримати користь, розмірковуючи про деякі минулі падіння і розглядаючи їх крізь призму практики підйому після падіння. У цьому випадку я змогла озирнутися назад і побачити, де саме сила сорому і страху змогла притлумити мою цікавість.

Ця історія також показує, як виклад думок на папері може стати надзвичайно потужним інструментом розкриття історій, які ми складаємо. Коли я у вихорі бурхливих емоцій пишу свою БПЧ у формі листа або просто фантазую про те, що хотіла б комусь сказати, це допомагає мені зрозуміти історію. Як я вже згадувала у розділі 3 («Визнання історій»), у процесі дослідження я з’ясувала важливість письмового викладу й оповіді, але саме ця історія пояснила мені все докладно. Приємно знати про певну конструктивну користь усіх цих уявних розмов і планів помсти, які я прокручую в голові, поки не засну.

Ця історія — чудове нагадування про користь роботи з психотерапевтом чи тренером з особистого росту або участі у групі підтримки, яка дає нам простір для вивчення емоцій і досвіду без осуду іншими. Мій психотерапевт Діана по закінченні наших сеансів вийшла на пенсію (я знаю, про що ви подумали). Відтоді мені нелегко знайти безпечне місце для самоаналізу. Я зустрічалася з фахівцем в галузі лідерства, щоб вирішити одну специфічну кризу на роботі, і це був безцінний досвід, але, описуючи цю історію для книжки, я усвідомила, що мені потрібна стала підтримка. Я вважаю, що нам усім це потрібно. Нечесно просити своїх рідних надавати простір для занурення у власні емоції, яке є обов’язковою складовою етапу розпізнавання, особливо якщо наші рідні є частиною історії. Те саме стосується колег.

Упродовж останніх двох років я була здивована і зворушена кількістю лідерів, які або тісно співпрацюють з психотерапевтом чи тренером, або входять до невеличкої групи інших лідерів, які зустрічаються, щоб підтримати один одного в опрацюванні важких емоційних проблем. Я пригадала, зокрема, групу з восьми виконавчих директорів з Далласу, які запросили мене приєднатися до них торік під час однієї з їхніх регулярних зустрічей підтримки. Протягом багатьох років ця група збирається разом, щоб поділитися і опрацювати певні питання, про які я розповідаю в цій книжці: як залишатися собою, віддаватися справі, падати і підводитися. Насправді кожен із членів групи написав свою історію, взявши за приклад подорож героя Джозефа Кемпбелла.

Коли ми познайомилися, декілька чоловіків поділилися історіями власних життєвих подорожей, що змінили їх. Ці розповіді були сповнені мужністю, сумом, несамовитим успіхом і нищівними особистими й професійними поразками. Група, яку вони створили, стала тим, що я називаю «безпечним сейфом» — місцем, де люди можуть чесно поділитися своїм досвідом, знаючи, що до їхніх розповідей поставляться шанобливо і зберігатимуть їх у таємниці. Історія, яку я збираюся розповісти, нагадала мені про те, чому ми усі потребуємо такої підтримки: неможливо бути сміливим у великому світі без принаймні однієї безпечної місцини, де можна здолати наші страхи і невдачі.

Неправильна вимова та запальний норов

Сортуючи електронні листи, я спочатку дивлюся на ім’я відправника і тему кожного повідомлення. Бездумно відкривати повідомлення — наче відчиняти двері, не зазираючи в вічко: це може бути небезпечно. Того дня, кілька років тому, переглядаючи вхідну пошту і побачивши одне ім’я, я здригнулася, хоча спершу не могла збагнути чому.

Я перечитувала це ім’я знов і знову, намагаючись пригадати, звідки я знаю відправника: університет? церква? школа дітей? сусіди? заходи, на яких я виступала? Нічого. Я трохи відсунула крісло назад і прочитала ім’я вголос. Коли ж мені нарешті сяйнуло, я закотила очі так, що й досі дивуюся, як вони не опинилися на потилиці.

Лист був від жінки, яку ми назвемо Памелою. У цьому імені така ж кількість складів, як і в її справжньому імені, що аж ніяк не важливо, якщо не враховувати того, що мене дратує те, як вона вимовляє своє ім’я по складах, начебто мені два рочки і я досі вчуся вимовляти слова.

Я зустріла Памелу кілька тижнів тому, після виступу на благодійному заході з обідом. Уперше я побачила її, коли стояла в черзі до шведського столу відразу після лекції. Я встановила доволі чіткі обмеження щодо харчування на подібних заходах. До виступу я не їм. Це означає, що, якщо мене запрошують виступати на заходах з обідами, я їм до приїзду і п’ю лише воду. Я надто нервуюся, аби їсти, до того ж не дуже зручно виколупувати залишки їжі із зубів, сидячи за столом перед сценою в оточенні сотень людей, що спостерігають за тобою.

Я також не люблю їсти після заходів, тому що я надзвичайно інтровертна. Люди, які не знають мене, завжди припускають, що я екстраверт, у той час як ті, хто добре мене знає, вважають інтровертність однією з моїх визначальних рис. Мені комфортно на сцені, тому що це моя робота, але на коктейльній вечірці ви побачите мене із застиглою посмішкою, бо я прагну згорнутися калачиком під столом. Того дня я долучилася до невеликої групи студентів, щоб швидко пообідати з ними після лекції. Мені було цілком комфортно: я люблю розмовляти зі студентами. Я відчуваю себе з ними як вдома.

Стоячи в черзі до буфету, я відразу зауважила Памелу. Я не знаю точно, що саме вона казала людям, які стояли між нами, але побачила, як вона оминає їх один за одним, наближаючись до мене. Нарешті, коли між нами залишилися лише дві людини, я почула, як вона каже жінці позаду мене:

— Даруйте, мені потрібно поговорити з доктором Браун про захід.

Коли я нарешті обернулася, вона опинилася буквально за кілька сантиметрів від мене. Протискаючись іще ближче, вона простягнула мені руку. Я відступила назад, наскільки вдалося, але відстань між нами і далі не перевищувала півметра. Отож я лише підняла брови, вітаючись, і сказала:

— Привіт, я Брене. Приємно познайомитися.

Між нами було збіса мало місця, щоб ручкатися.

До цього часу переді мною залишалося лише три людини. Я обернулася, аби ми обоє дивилися вперед, і заговорила з нею через плече:

— Отже, ви одна з організаторок заходу? Усе минуло дуже добре.

— О ні, — відповіла вона. — Я представляю велику мережу організацій. Я хотіла поговорити з вами про можливість участі в деяких наших заходах. Я ходжу на лекції, наче розвідниця, шукаючи талановитих промовців.

Її хитрість трохи мене роздратувала, але я зуміла стриматися.