Читати книгу - "Бібліотека душ"

з парою великих крил, розправлених за плечима, схожих на совині. Він сидів, трохи згорбившись, на п’єдесталі й з тихим презирством дивився в об’єктив камери. Одне око прикривав перехняблений на голові капелюх. А внизу на фотографії було надруковано слова «Нам не потрібні їхні крила».

— Отакі в Джека були плакати для вербування, — пояснив Бентам.

Піднісши друге фото ближче до очей, Бентам придивився до братового обличчя.

— У ньому завжди була темрява, — сказав він. — Але я не хотів її помічати. А от в Альми зір був гостріший, вона рано відштовхнула його від себе. Проте ми з Джеком були близькі, за віком і способом мислення. Принаймні я так думав. Ми були друзяки-нерозлийвода. Але свою істинну сутність він од мене приховував. Я не розумів, який він насправді, до того дня, коли сказав: «Джеку, ти повинен це припинити», — а він наказав мене відлупцювати й кинути в темну холодну яму помирати. А тоді вже було запізно.

Бентам підвів погляд, і в його очах відбився блиск вогнища.

— Це надзвичайне відчуття, коли розумієш, що для свого брата ти значиш менше, ніж порожнє місце. — Занурений у жахливі спогади, він на якийсь час замовк.

— Але ви не померли, — зрештою порушила мовчанку Емма. — Ви перетворили їх на порожняків.

— Так.

— Яким чином?

— Я їх заманив у пастку.

— І там вони стали страхітливими чудовиськами? — із сумнівом спитав я.

— Я не збирався перетворювати їх на чудовиськ. Хотів тільки їх позбутись. — Він скутою ходою повернувся до канапи й обережно опустився на подушки. — Я гинув від голоду, був уже на порозі смерті, коли мені сяйнула досконала думка, за допомогою якої я міг заманити в пастку свого брата. Стара, як саме людство, брехня. Фонтан молодості. Пальцем я нашкрябав на земляній підлозі своєї камери етапи малозрозумілої техніки маніпуляції контурами, яка могла повернути назад стрімке старіння й назавше знищити його загрози. Так видавалося на перший погляд. Насправді ж то був лише побічний ефект процедури, яку ті етапи описували: таємної і майже забутої на той час. Вона давала змогу в разі великої небезпеки швидко й назавжди обвалити контури.

У моїй уяві виникло кліше з наукової фантастики — кнопка «самознищення». Наднова в мініатюрі; зірки, що спалахують і гаснуть.

— От тільки я не сподівався, що мій трюк так чудово спрацює, — зізнався Бентам. — Один учасник руху, який мені співчував, розповів про мою техніку іншим, видавши її за власний винахід, і Джек повірив. Він повів своїх однодумців у далекий контур, щоб запустити послідовність. І я сподівався, що там двері за ними затріснуться навіки.

— Але сталося зовсім інше, — сказала Емма.

— Це тоді вибухнула половина Сибіру? — спитав я.

— Реакція була такою потужною, що це тривало один день і одну ніч, — відповів Бентам. — Збереглися її знімки, а також фотографії наслідків…

Він кивнув на альбом, що лежав на підлозі, й став чекати, коли ми відшукаємо в ньому фотокартки. Одну було зроблено вночі в якійсь невідомій глушині. Її перетинав вертикальний струмінь полум’я, масивний, проте далекий викид розжареної до білого енергії, що освітила ніч, як римська свічка[10]. На іншій було зруйноване село: каміння, рештки хат і дерева, з яких позлазила кора. Лише від одного погляду на неї я відчував, як там віє самотній вітер; то було дотикальне мовчання місцини, яку ґвалтовно позбавили життя.

Бентам похитав головою.

— Ніколи, навіть у найхимерніших своїх снах, я не міг уявити, що може виповзти з обваленого контуру, — сказав він. — Опісля тих подій якийсь недовгий час усе було тихо. Звільнившись із ув’язнення, я почав одужувати. Знову здобув контроль над своєю машиною. Скидалося на те, що темна доба мого брата добігла кінця. Але то був лише початок.

— Так починалися Порожні війни, — додала Емма.

— Невдовзі до нас почали надходити чутки про створінь, зітканих із темряви. Вони виповзали зі знищених лісів, щоб харчуватися дивними… і звичайними, і тваринами — усім, що потрапляло їм до щелеп.

— Якось я бачив, як один з’їв автомобіль, — сказав Нім.

— Автомобіль? — не повірив я.

— Я сидів усередині, — відповів Нім.

Ми чекали від нього подробиць.

— Ну і? — не витримала Емма.

— Я втік, — знизав плечима Нім. — А тій потворі стернова колонка в горлянці застрягла.

— Можна мені продовжувати? — спитав Бентам.

— Авжеж, пане. Перепрошую.

— Отже, як я казав, спинити цих страховиськ не могло майже ніщо… крім однієї-двох стернових колонок. І входів до контурів. На щастя, в нас їх було чимало. Тому більшість із нас рятувалася від порожняків, просто залишаючись у своїх контурах і виходячи звідти лише в крайньому разі, коли не було іншого вибору. З появою порожняків наше життя не скінчилося, але разом з ними прийшли величезні незручності, ізоляція і небезпека.

— А витвори? — спитав я.

— Думаю, він ще до них дійде, — сказала Емма.

— Так, — кивнув Бентам. — Через п’ять років після зустрічі з першим порожняком мені трапився мій перший витвір. Після півночі в мої двері хтось постукав. Я був у своєму будинку, в повній безпеці контуру. Принаймні так я думав. Та коли я відчинив двері, на порозі стояв мій брат Джек, вже трохи підтоптаний, але загалом схожий на себе колишнього. Та тільки очі в нього були мертві. Порожні й білі, як аркуш несписаного паперу.

Ми з Еммою підібгали під себе ноги, сіли по-турецькому й нахилилися в бік Бентама, ловлячи кожне його слово. А він невидющими очима вдивлявся кудись у простір понад нашими головами.

— Він зжер стільки дивних, що наповнив свою порожню душу й перетворився на істоту, яка тільки зовні нагадувала мого брата, а за своєю сутністю ним не була. Ті жалюгідні рештки людяності, які він зберіг у собі за довгі роки, випарувалися без сліду, витекли з нього разом із кольором очей. Порівняно з тим дивним, яким витвір колись був, він схожий на збляклу багаторазову копію оригіналу. Деталі розмиті, колір теж…

— А пам’ять? — спитав я.

— Джек свою зберіг. А жаль, бо так він не забув про Абатон і Бібліотеку душ. А також про те, що я з ним зробив.

— А як він дізнався, що це ви зробили? — здивувалася Емма.

— Можете вважати це братньою інтуїцією. А ще одного дня, коли в нього не було важливіших справ, він катував мене, поки я в усьому не зізнався. — Бентам кивком показав на свої ноги. — Як