Читати книгу - "Чорнильне серце"

і страшних духів, що повставали з могил боронити свої скарби…

— A-а, оту історію! — сказав Мо. — Чи не на твій восьмий день народження я її придумав? Вона, наскільки я пам’ятаю, досить похмура.

— Так, дуже похмура, — кивнула головою Меґі. — Але закінчується щасливо, і ми повертаємося додому з повними скринями скарбів.

— Я теж хочу послухати цю історію! — промовила Елінор тремтячим голосом. Вона, видно, ніяк не могла забути про Бастиного ножа.

Отож Мо почав оповідати, не гортаючи сторінки й не заглиблюючись у безкінечний лабіринт слів і літер.

— Мо, а коли ти просто розповідав, то з твоїх історій ніщо не з’являлося? — раптом стурбовано запитала Меґі.

— Ні, — відказав той. — Мабуть, для цього потрібна друкарська фарба і щоб цю історію придумав хтось інший.

І він повів свою розповідь далі, а Меґі з Елінор слухали, поки голос Мо відніс їх далеко-далеко. Обидві й незчулися, як поснули.

Прокинулися всі троє від того самого звуку: знадвору хтось намагався відімкнути замок. Меґі навіть здалося, що там стиха лаються.

— О ні! — прошепотіла Елінор. Вона підхопилася на ноги першою. — Це вони прийшли по мене! Та баба свого таки домоглася! Ще б пак, навіщо нас годувати?! Тебе, може, й треба… — Вона кинула гарячковий погляд на Мо. — А мене навіщо?

— Відійди до стіни, Елінор, — промовив Мо, заступаючи собою Меґі. — Тримайтеся якомога далі від дверей.

Замок, глухо клацнувши, відімкнувся, і хтось прочинив двері — якраз настільки, щоб протиснутися в щілину. Вогнерукий! Він ще раз заклопотано озирнувся на вулицю, причинив за собою двері й прихилився до них спиною.

— Чарівновустий, я чув, у тебе це знову вийшло, — промовив він стишеним голосом. — Кажуть, бідолашний хлопчина ще не зронив жодного звуку. Я його розумію. Повір, коли раптом потрапляєш до чужої історії, на душі паскудно.

— Що вам тут треба? — напустилася на нього Елінор.

Вогнерукий мав такий вигляд, що її страх умить як рукою зняло.

— Облиш його, Елінор! — Мо відтрутив її вбік і підійшов до Вогнерукого. — Як у тебе з руками?

Вогнерукий здвигнув плечима.

— Їх змастили якоюсь маззю, але шкіра й досі червона, як вогонь, що лизав її.

— Спитай його, що він тут забув! — прошипіла Елінор. — А якщо він прийшов сюди лише розповідати, нібито не має нічого спільного з халепою, в яку ми попали, то заткни йому нарешті його брехливу пельку!

Замість відповісти, Вогнерукий кинув їй в’язку ключів.

— Як ви гадаєте, чому я тут? — різко запитав він Елінор і ввімкнув світло. — Думаєте, легко було вкрасти в Басти ключі від машини? Краще подякували б мені. А втім, устигнете зробити це й потім. Тепер нам треба не стовбичити тут, а якомога швидше забиратися звідси. — Він обережно прочинив двері й прислухався до того, що діялося надворі. — На дзвіниці є вартовий, — прошепотів він через плече. — Але він пильнує за пагорбами, а не за селом. Собаки сплять у будках, а якщо нам усе ж таки доведеться мати з ними справу, то вони, на щастя, люблять більше мене, ніж Басту.

— А чого це раптом ми маємо йому довіряти? — не могла вгамуватися Елінор. — Що, коли за всім оцим знову приховуються якісь підступи?

— Ви маєте взяти з собою й мене! Оце й усе, що за цим приховується! — роздратовано відказав їй Вогнерукий. — Мені тут більше нічого робити! Каприкорн пошив мене в дурні. Останню краплю надії, що в мене ще лишалася, він пустив за димом. Гадає, зі мною можна вчиняти як завгодно. Мовляв, Вогнерукий — усього лиш собака, якого можна штурхати ногами, а він навіть не огризнеться. Але Каприкорн помиляється! Він спалив книжку, а я вкраду в нього читця, якого сам-таки йому й привіз. А щодо вас… — Він тицьнув обпеченим пальцем у груди Елінор. — Ви поїдете з нами, тому що маєте машину. Пішки з цього села не втечеш ні від Каприкорнових людей, ні від змій, які розплодилися в навколишніх пагорбах. Але сам я водити машину не вмію, тож…

— Ну ось, я так і знала! — Елінор уже навіть не стишувала голос. — Просто він хоче врятувати власну шкуру! Тим-то нам і допомагає. Совість його не гризе, ні. Та й звідки їй узятися!

— Мені байдуже, чому він нам допомагає, — нетерпляче урвав її Мо. — Головне — вибратися звідси. Але ми візьмемо з собою ще одну людину.

— Ще одну людину? Кого ж? — Вогнерукий прикипів до Мо настороженим поглядом.

— Хлопчину, якому я подарував таку саму долю, що й тобі, — відповів Мо і перший прослизнув повз Вогнерукого надвір. — Баста сказав, хлопчина сидить десь тут неподалік, а для твоїх спритних пальців жоден замок не перешкода.

— Ці спритні пальці я сьогодні обпалив, — сердито процідив крізь зуби Вогнерукий. — А втім, як хочеш. За твоє м'якосердя ми ще поплатимося головою.

Коли Вогнерукий постукав у двері під номером п’ять, за ними почулося тихе шарудіння.

— Скидається на те, що вони хочуть лишити його живим! — шепотів він, чаклуючи над замком. — Смертників замикають у склепі під церквою. Якось я жартома сказав був Басті, буцімто серед кам’яних могил блукає привид Білої Жінки, і тепер, коли Каприкорн посилає туди Басту, цей щоразу робиться білим, як полотно. — Згадавши про це, він нишком захихотів, мов школяр, якому пощастило утнути вдалу витівку.

Меґі перевела погляд на церкву й тихо запитала:

— А вони часто кого-небудь убивають?

Вогнерукий стенув плечима.

— Не так часто, як колись. Але буває…

— Кинь розповідати їй такі історії! — цикнув на нього Мо.

Він і Елінор не зводили очей з церкви. Високо на стіні, відразу біля самого дзвону, сидів вартовий.

Коли Меґі поглянула вгору, в неї запаморочилося в голові.

— Це не історії, Чарівновустий, це правда! Хіба ти вже не розпізнаєш її? Та вже ж, правда — не велика красуня. Дивитися їй у вічі ніхто не любить. — Вогнерукий відступив від дверей і вклонився. — Ласкаво прошу! Замка відімкнено. Можете забирати свого хлопчину.

— Входь перша! — шепнув Мо Меґі. — Тебе він не так злякається.

За дверима було темно, хоч в око стрель, але Меґі, переступивши поріг, знов почула шарудіння — так наче в соломі десь ворушилась якась тварина.

Вогнерукий через поріг подав дівчинці кишенькового ліхтарика. Коли Меґі ввімкнула його, промінь світла вперся просто в смагляве хлопчаче обличчя. Солома, яку йому кинули, була ще пріліша, ніж та, що на ній спала Меґі. Було видно, що малий не склеплював очей, відколи Пласконіс його тут замкнув. Хлопчина сидів, міцно обхопивши руками коліна, немовби лише власні ноги давали йому