Читати книгу - "Мертва зона"

хто помагає собі сам, — сказав він. — Тобі зовсім не потрібен християнський бог, мамо. Тобі потрібен чарівний джин, що вийде з пляшки і вволить твої три бажання.

— Джонні!

— Та це ж правда.

— Це ті лікарі вбили тобі таке в голову! Всякі маячні думки! — Губи її тремтіли, очі розширились, але сліз у них не було. — Господь бог вирятував тебе з тієї коми, щоб ти виконував його волю, Джоне. А всі інші, вони тільки…

— …Тільки намагаються знов поставити мене на ноги, щоб я довіку не виконував божу волю в інвалідному кріслі.

— Не сперечаймося, — мовив Герб. — Ні до чого в сім’ї чвари.

Ні до чого в природі й урагани, а проте вони бурхають і бурхають щороку, і хоч би що казав Герб, сварку було вже не спинити. Вона насувалася давно.

— Якщо ти покладешся на Господа бога, Джонні… — знов завела своєї Віра.

— Я більш ні на кого ні в чому не покладаюся.

— Мені прикро чути це від тебе, — сказала вона. Голос її звучав сухо й відчужено. — Слуги сатани пролазять скрізь. Вони прагнутимуть відвернути тебе від твого призначення. І схоже на те, що вони вже багато чого досягли.

— Тобі доконче треба зробити з цього якусь… нескінченну виставу, правда ж? То я скажу тобі, що воно було: був безглуздий випадок, два шмаркачі їхали бік у бік, а тут трапився я, і з мене тільки пір’я полетіло. Ти знаєш, чого я хочу, мамо? Скоріше вибратися звідси. Оце те, чого я найдужче хочу. А ще хочу, щоб ти й далі вживала свої ліки і… І спробувала спуститися з-над хмар на землю. Оце і все, чого я хочу.

— Я йду звідси. — Віра встала. Обличчя її було бліде й змарніле. — Я молитимуся за тебе, Джонні.

Він дивився на матір, безпорадну, прибиту й нещасну. Лють його зникла. Вилилася на неї.

— Вживай ліки! — мовив він.

— Я молитиму бога, щоб ти прозрів.

Вона вийшла з палати із застиглим і незворушним, як камінь, обличчям.

Джонні безпорадно поглянув на батька.

— Даремно ти так, Джоне, — сказав Герб.

— Я страшенно стомився. А від цього не стаєш ні розважливішим, ні спокійнішим.

— Еге ж, — зітхнув Герб.

Здавалося, він хотів ще щось сказати, але промовчав.

— Вона таки справді збирається до Каліфорнії, на ті збори з приводу летючих тарілок, чи що воно там?

— Так. Але, може, й передумає. Тепер ніколи не знаєш, що їй стукне в голову завтра, а до тих зборів ще цілий місяць.

— Ти повинен щось удіяти.

— Он як? Що? Замкнути її? Взяти під варту?

Джонні похитав головою.

— Не знаю. Але, мабуть, час уже тобі подумати про це серйозно, а не вдавати, ніби нічого не сталося. Вона хвора жінка. Ти не можеш цього не бачити.

Герб голосно сказав:

— Вона не була хвора, поки ти не…

Джонні здригнувся, наче від удару.

— Ой, пробач, Джоне. Я не хотів…

— Нічого, тату.

— Та ні, я справді не те хотів сказати. — На Гербовому обличчі відбивалося страждання. — Слухай, піду-но я за нею. Мабуть, вона вже розкидає по коридорах оті свої листки.

— Іди.

— Джонні, постарайся забути про все й думай тільки про одужання. Вона ж любить тебе, і я люблю. Не май на нас зла.

— Ні. Все гаразд, тату.

Герб поцілував Джонні в щоку.

— Треба йти за нею.

— Гаразд.

Герб пішов. Залишившись сам, Джонні підвівся й невпевнено прошкандибав три кроки від ліжка до крісла. Не багато. Але вже щось. Початок. Він ще дужче, ніж батько, шкодував, що так по-дурному напався на матір. Шкодував, бо в ньому дедалі більше міцніло дивне передчуття, що жити їй лишилося не довго.

2

Вживати ліки Віра перестала. Герб умовляв її, улещував, потім почав гримати. Все було марно. Віра показала йому листи від своїх «друзів у Христі», здебільшого нашкрябані карлючками й повні помилок, де всі ті люди підтримували її погляди й обіцяли молитися за неї. Одна жінка з Род-Айленду, яка також була на тій фермі у Вермонті, чекаючи кінця світу (разом зі своїм улюбленим собачкою Отісом), писала: «БОГ — ось найкраща медицина. Моли БОГА — і Він тебе зцілить, а не ті доктори, що привласнили собі БОЖУ силу, бо хто ж як не ті д-ри з допомогою диявола пустили по цьому грішному світі всякі РАКИ, і кожен, хто трапить їм під ніж, хай навіть вирізати гланди, того рано чи пізно спіткає РАК, це вже перевірено, отож проси БОГА, моли БОГА, хай Його воля стане твоєю волею, і ти зцілишся!!!»

Герб поговорив по телефону із Джонні, і другого дня Джонні подзвонив матері, вибачився за те, що був з нею грубий, і лагідно, але настійно попросив, щоб вона знов почала пити ліки, ну хоча б задля нього. Вибачення Віра прийняла, а пити ліки рішуче відмовилась. Мовляв, якщо богові завгодно, щоб вона ще пожила на цьому світі, він і сам про те подбає. А якщо він захоче прикликати її в своє царство, то таки прикличе, хай би навіть вона ковтала щодня по сотні тих пігулок. То був залізний аргумент, і Джонні міг відповісти на нього хіба тільки тезою, яку ось уже багато століть відкидають і католики, і протестанти: що бог являє свою волю не лише через дух людини, а й через її розум.

— Мамо, — сказав він, — а ти не думаєш, що лікар, який винайшов ті пігулки, теж діяв з волі божої, бо Господові було завгодно, щоб ти довше прожила? Ти ніколи про це не замислювалась?

Одначе відстань між ними не сприяла теологічним дебатам. Віра поклала трубку.

Наступного дня до палати Джонні вбігла Марі Мішо, припала головою до його ліжка й заплакала.

— Ну, ну, Марі, — мовив Джонні стривожено. — Що з вами? Що сталося?

— Мій хлопчик… — заговорила вона крізь сльози. — Мій Марк… Йому зробили операцію, і все вийшло так, як ви казали. Він добре себе почуває. І знов бачитиме тим ушкодженим оком. Хвалити бога!

Вона міцно обняла Джонні, і він теж обняв її скільки мав сили. Відчуваючи на щоці її гарячі сльози, він подумав: а може, не все, що з ним сталося, на гірше. Може, й треба, щоб хтось міг щось провістити, передбачити, віднайти. Йому вже навіть не здавалася такою нісенітною думка про те, що бог і справді вершить через нього свою волю, хоч його уявлення про бога було досить-таки невиразне й плутане. Він обіймав Марі й казав, що дуже радий за неї, але ж хай