Читати книгу - "Жорстоке небо"

Тіло після півгодинного перебування у вертикальному положенні боліло. У горлі пекло.

«Треба йти в душ».

Чоловік протер рукою очі. У браузері «Mozilla Firefox» активною була вкладка з його сторінкою у ВКонтакті. Вгорі стрічки новин застигло повідомлення про те, що користувачка з ніком Тамара Лисенко змінила аватарку.

«Що за?..» — Гена помасував пальцями очі. Тамара була його однокласницею, яка померла тиждень тому. Посеред супермаркету в жінки несподівано зупинилось серце, лікарі зі швидкої нічого не змогли вдіяти. Новина шокувала Геннадія, й у той же час він не надто здивувався. Тамара завше була гіперактивною, хапалася за все підряд, постійно квапилася, наче хом’як у біговому колесі. Складалося враження, наче вона завжди… поспішала жити.

Хто, у біса, міг змінити титульну фотографію на акаунті, власницю якого вже кілька днів як поховано? Мружачись, Гена нахилився до монітора і ледь не блюванув, побачивши, на що саме поміняли аватарку: на фотографії в навскісних передсутінкових променях полискувала могила його однокласниці.

ЛИСЕНКО

Тамара Степанівна

23·ІХ·1985—7·ІІ·2013

«Бляха, що за хрінь?!!» — чоловік відсахнувся від монітора.

Зазирнувши на сторінку Тамари, Гена все зрозумів. У статусі висіло повідомлення від Антона Лисенка, чоловіка Тамари, про те, що якийсь час він продовжуватиме вести сторінку померлої дружини.

Гена скривився.

«Це якесь… якесь… — він не міг дібрати слів, щоб описати огиду. — Для чого це?!»

Гена клацнув мишею по фотографії могили. Під лівим нижнім кутом виструнчились коментарі — всі, хто знав Тамару, наввипередки висловлювали співчуття вдівцю. Антон Лисенко відповідав, стримано дякуючи, однак відписував не від свого імені, а зі сторінки дружини! Збоку виходило, що народ висловлює співчуття свіженькій могилі, а могила дякує народу за теплі слова.

«Чувак хворий!»

Гену перекосило ще більше, коли став вчитуватися в залишені під знімком коментарі. Тамару ніхто не любив за життя: вона була надміру різкою в спілкуванні. А тепер усі наввипередки розказували, якою класною подругою була Тамара і як її тепер не вистачатиме.

«Ай-яй-яй, — чоловік відвернувся, із сарказмом міркуючи: — Звісно, коли над тобою два метри землі, тебе люблять усі».

Сердито форкнувши, він закрив ноутбук, зі змішаним почуттям полегшення й досади відірвавшись від Інтернету.

За неможливості зависати в мережі на першому плані опинилася інша проблема — жорстокий головний біль, приправлений нудотою та іншими наслідками надмірного вчорашнього розслаблення. Раптом Гена згадав, що в холодильнику має бути пиво. Мозок не встиг викресати іскру, яка б підняла захисний бар’єр і прицвяхувала його до крісла, а ноги вже несли на кухню.

Ледь рипнувши, відчинилися дверцята молочно-білого холодильника «Stinol». На середній полиці справа лежали рядком, неначе снаряди для гаубиці, три пляшки пива «Bud» із золотисто-червоними етикетками. Гена облизався; у стравоході зненацька стало сухо, немов у комині, серцебиття пришвидшилось, а нутрощі спалахнули так, наче їх скропили соляною кислотою. Темно-коричневі боки пляшок манили, молодий чоловік не міг відірвати погляду. Батько Геннадія, Борис Веніамінович, завше повторював, що похмеляються лише слабаки й алкоголіки, і Гена визнавав, що старий має рацію — залізобетонну. Примружившись, Гена уявив, як, зібравши волю в кулак, хряскає дверцятами холодильника, повертається до ноутбука і береться… ні, писати він не зможе… можна, наприклад, узяти й почитати книжку або… Штука в тому, що вольові потуги більшості сучасних письменників не поширюються далі паперу, на якому віддруковано їхні романи, а у випадку Геннадія Ковпачка не сягали навіть того…

За секунду, зморщуючи лоба від різкого нахилу, Гена потягнувся рукою по пляшку. Зірвавши пальцями металеву накривку, він присмоктався до горлечка і не відривав губів, поки в пляшці не лишилось пива на два ковтки. Чоловік відвів руку, піднявши пляшку до рівня очей, відригнув, шумно віддихався, а тоді залпом допив решту пива. Йому відразу покращало. Жар у нутрощах ущух, у голові прояснилося, хоча ноги, здається, стали м’якшими й очі трохи «повело». Викинувши порожню пляшку у відро для сміття, Гена почовгав назад до спальні.

Завалившись на ліжко, він знову почав чи то картати, чи то жаліти себе.

«Бляха… — подумав він, — за кілька хвилин сюди приїде мій син. Я — нікчема. Я — тюхтій. Я…»

Щирих емоцій у тих думках не було. Гена не любив своїх синів. Це не означало, що він їх ненавидів. Аж ніяк. Коли було потрібно, він доглядав за ними, підмивав дупці, вкладав спати, терпляче годував, розважав, зрідка читав казки, але… не відчував нічого. Коли народився Артем, у грудях Геннадія нічого не тьохнуло, вії не затремтіли, заганяючи назад під повіки неслухняну сльозу. Його не розпирало від гордощів і батьківського щастя. Чоловік пригадував, як стояв на порозі родильної палати, витріщався на вимазаний кров’ю і коричнюватим слизом рожевий шматок м’яса, який лікарі щойно дістали з утроби дружини, а в голові, здригаючись від криків тієї істоти, шарахкались думки, за які досі було соромно: «Шо за нах?.. Що я тут роблю?.. Скільки він буде так кричати?..» Ззовні Гена був непоганим батьком (принаймні не гіршим за інших татусів, навіть зважаючи на ненаявність стабільної роботи і постійне протягом останніх двох років пияцтво), але всередині батьком ніколи себе не відчував.

Думки про сина вивітрились за хвилину, а на їхнє місце вгніздились дві темно-коричневі пляшки «Bud». Куди б чоловік не глянув, перед очима, немов плями від тривалого споглядання сонця, стрибали два темні силуети. У шлунку люто забурчало, а на язику з’явилась знайома сухість. Пройшло не так багато часу з тієї миті, коли Гена прикінчив першу з трьох пляшок «Bud», а він уже не міг думати ні про що інше, крім тих двох, що лишились у холодильнику. Він мусив або вилити їхній вміст в унітаз, або випити. Інакше він просто збожеволіє.

…За годину, зустрічаючи Діану, Даню та Артема, Геннадій тримався за одвірок, щоб не впасти.

22

14 лютого 2013, 08:23 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Пробігшись поглядом по кімнаті, Діана не знайшла Грубодупенка. Визирнула в коридор і побачила кота біля вхідних дверей.

— Лаштуєшся на роботу? — усміхнулась вона.

З раннього віку Грубодупенко привчився до чіткого розпорядку. Щоранку рудий мчав на вулицю, де займався важливими котячими справами: ганяв горобців, бився на дахах з іншими котами, упадав за дамами або ж злісно «тролив» місцевих дворняг. Рівно о дев’ятій вечора (зазвичай мокрий, виснажений, а нерідко — до крові побитий) Грубодупенко вертався додому, вечеряв і лягав спати на підвіконні в кухні. Ці денні вилазки повторювались регулярно, починались і закінчувались із вражаючою пунктуальністю, через що Діана почала називати їх