Читати книгу - "Таємні стежки"

натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.

— Пане Юргенс, — кваплячись, доповів служник, — з другого купе через вікно крадуть продукти!

Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.

— Мерзотник! Мародер! — заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.

У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.

Тіло вбитого солдата викинули через вікно.

Поїзд почав набирати швидкість.

Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.

Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.

Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.

Частина друга

І

Літак загорівся на висоті п'яти тисяч метрів. Гарячі язики полум'я жалібне поповзли від правого мотора по крилу і обшивці. Вони зростали і поширювались, наближаючись до кабіни. Командир корабля дав екіпажу сигнал плигати.

Промінь прожектора, ніби вогняний меч, прорізав пітьму вкритого хмарами неба, переломився і погас. Охоплений вогнем бомбовоз не треба було освітлювати — він, як смолоскип у чиїйсь невидимій руці, борознив чорне небо.

Стрілок Алім Ризаматов плигав першим. Відкривши люк, він на мить повис на ліктях, а потім провалився в темряву ночі. Майже відразу над головою великим куполом розкрився парашут, і Алім плавно загойдався на стропах. Величезний яскравий спалах, неначе гігантська блискавка, осяяв небо, через секунду-дві до юнака долинув звук вибуху. Палаючі уламки літака падали вниз.

Серце стиснули біль, злоба. Біль за загиблих друзів, злоба на ворога.

Швидко наближалася земля.

Алім знав, що внизу на нього чекає смертельна небезпека, що там він зустрінеться віч-на-віч з ворогом, з яким бився в повітрі. Він вийняв з кобури пістолет. Зброя надавала більшої певності і рішучості захищатись до останньої можливості. Він ще може вбити кількох фашистів. Одна куля для себе, решта — ворогам. Це єдиний і правильний вихід для радянського воїна й комсомольця. Тільки б не простяглася зараз вогненна стрічка трасуючих куль від землі і не пропалила його. Тоді й пістолет ні до чого…

Земля зустріла його темрявою і мовчанням. Ніде ні вогника, ні ознаки житла.

Алім щільно стиснув ноги, як навчали в школі, і м'яко приземлився на густий чагарник.

Купол парашута зморщився і накрив Ризаматова. Він завмер, затамувавши подих, напружено вслухаючись у нічну тишу. Але навколо було тихо, тільки десь далеко, в чорному беззоряному небі, рокотав мотор нічного ворожого винищувача.

Тиша здавалася зловісною. Алім підвівся і, намагаючись якомога менше шуміти, вибрався з-під парашута, Подивився довкола. Було видно невиразні обриси великої галявини, зарослої густими кущами. Кроків за двадцять темніли дерева.

«Ліс або гай, — майнуло в Голові. — Краще ліс… Ліс сховає, а можливо й приведе ближче до фронту».

Ризаматов зняв парашут з куща, на який приземлився, розіслав на чистому місці і склав. Тепер парашут можна взяти під пахву, і він не заважатиме рухатись. Але куди його сховати? Алім зробив кілька кроків у бік лісу. Праворуч пролунав дзвінкий гудок. Як видно, зовсім близько була залізниця чи завод…

Огляд галявини нічого втішного не дав. Алім заліз у середину найбільшого куща, розхилив гнучкі стовбурці, розгріб, як міг, землю біля самого коріння і поклав згорток у ямку.

Тепер тікати звідси, швидше тікати…

Алім почав заглиблюватись у ліс.

Дерева росли не густо, іти було легко, однак через кілька хвилин Алім зупинився.

Чому він іде саме сюди, вперед, а не назад, не праворуч, не ліворуч?

Десь далеко-далеко за лісом прогуркотів грім. Тільки тепер Алім помітив, що наближається гроза. Низько опустилися хмари, завмер ліс, було душно. Аліма охопило неприємне почуття. Чужа земля, чорна, мовчазна, непривітна… Алім притулився спиною до дерева, немов шукаючи під його гілками захисту.

Линув дощ. Гігантська ламана блискавка розколола темряву, вихопивши з неї на мить білі стовбури берез. Розлігся удар грому. Вітер зашумів листям, і цей шум злився з шумом дощу.

Алім все ще стояв заціпенілий. Вода вмила обличчя, освіжила засмаглі губи, потекла по комбінезону.

Грім продовжував гуркотіти, блискавки краяли небо, шугав вітер. Збуджений грозою, Алім пішов уперед, не розбираючи дороги, відхиляючи руками гілки, топчучи кущі і невисоку траву. Він не пам'ятав, скільки минуло часу — година, дві, три… Раптом ліс закінчився, відкрився темний, ніби злитий з небом, рівний простір поля. Біля самого лісу проходила дорога, вкрита щебенем. Алім зупинився: що робити — повернутися в ліс чи йти дорогою? Він боявся зустрітися з людьми. Хто б вони не були, це люди чужої країни. Але дорогою легко рухатись, а ноги так стомилися.

Вагаючись, Алім кілька хвилин постояв, нарешті зважився і пішов вздовж дороги — за його розрахунками, прямо на південь.

Минула, мабуть, ще година. Дощ стих. Небо посвітлішало. Спочатку Аліму здалося, що хмари розійшлися, але швидко він зрозумів, що помилився: наближався світанок. На сході з'явилася вузенька рожева смужка; вона почала помітно зростати, довшати, ширшати. Ніч минала, а за нею зникала і гнітюча темрява. Навколишні речі набували виразних обрисів. На горизонті Алім побачив будинки, багато будинків. Очевидно, дорога вела до міста.

Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.

«Добра штука — комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.

Нервове потрясіння, фізична втома, голод — все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.

Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.

— Що це таке? — розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.

Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував