Читати книгу - "Знак Хаосу"

скажу вам, чи зможу якось посприяти.

— Гаразд, — здався я. — Однак, я маю намір переодягтися, поки розповідаю. Я не відчуваю бажання штурмувати цитадель в такому вигляді. Можна мені і вам дати що-небудь міцніше тренувального костюма?

— Він мене цілком влаштовує, почніть з Лісового Будинку, добре?

— Добре, — сказав я і став вводити її в курс справи, поки одягався в одяг поміцніше. Тепер вона була для мене не гарненька леді, а якоюсь туманною істотою в людській подобі. Поки я говорив, вона сиділа і дивилася на стіну або крізь неї, поверх сплетених пальців. Коли я закінчив, вона продовжувала дивитися, а я підійшов до креслярської дошки, взяв карту Корал, спробував знову, але не зміг пробитися. Спробував я також і карту Люка, але з тим же результатом.

Коли я поклав карту Люка на місце, підрівняв колоду і вирішив прибрати її, то помітив краєчок наступної карти і в голові у мене промайнув блискавичний ланцюг спогадів і припущень. Я витягнув карту і сфокусувався на ній. Потягнувся…

— Так, Мерлін? — Відгукнувся він через кілька миттєвостей. Він сидів за столиком на терасі і за спиною його був вечірній краєвид міста, в руці він тримав чашку кави «еспрессо», яку зараз поставив на блюдце.

— Зараз. Тут. Поспішай, — сказав я. — Приходь до мене.

В ту ж мить, коли відбувся контакт, Найда видала низьке гарчання і в той момент, коли Мандор взяв мене за руку і ступив уперед, вона опинилась на ногах і рушила до мене, не зводячи очей з Карти. Коли перед нею з'явився високий чоловік у чорному одязі, вона зупинилася. З мить вони розглядали один одного без усякого виразу на обличчях, а потім вона зробила до нього довгий ковзаючий крок, і стала піднімати руки. І відразу ж, з глибин внутрішньої кишені плаща, куди була засунута його права рука, пролунало одне різке металеве клацання.

Найда застигла. — Цікаво, — вимовив Мандор, піднявши ліву руку і провівши долонею перед її обличчям. Очі не ворушилися. — Це та сама, про якоу ти мені розповідав? По-моєму, ти називав її Вінтою.

— Так, тільки тепер вона Найда.

Він витягнув звідкись темну металеву кульку і поклав її на долоню витягнутої перед нею лівої руки. Поступово кулька стала рухатися, описуючи кола проти годинникової стрілки. Найда видала єдиний звук, щось середнє між зойком і оханням, і впала на карачки, опустивши голову. З того місця, де я стояв, мені була видна капаюча у неї з рота слина.

Він дуже швидко вимовив щось на незрозумілій архаїчній різновидності тари. Вона відгукнулася ствердно.

— По-моєму, я розгадав твою таємницю, — сказав потім він. — Ти пам'ятаєш уроки по Реакціях і Вищому примусу?

— У якійсь мірі, — відповів я. — Абстрактно. Цей предмет мене ніколи особливо не захоплював.

— На нещастя, — докірливо додав він. — Тобі б варто було іноді з'являтися до Сухе на курс для аспірантів.

— Ти намагаєшся мені натякнути…

— В досить привабливу людську оболонку, яку ти бачиш перед собою, вселилася істота, яку звуть ті'га, — пояснив він.

Я дивився на неї у всі очі. Зазвичай ті'га були безтілесною расою демонів, що мешкали в порожнечі за гранню. Я згадав, що мені розповідали, ніби вони дуже могутні й важкі для управління.

— Е-е… Ти не міг би змусити цю… перестати пускати слину на мій килим? — Запитав я.

— Звичайно, — відповів він і відпустив кульку, що впала перед нею на підлогу.

Впавши, вона не підскочила, а відразу ж почала котитися, описуючи навколо неї стрімкий візерунок.

— Встань, — наказав він, — і перестань виділяти на підлогу тілесні рідини.

Вона виконала наказ і піднялася на ноги з порожнім виразом обличчя.

— Сядь в це крісло, — розпорядився він, показавши крісло, яке вона всього хвилину назад займала.

Вона сіла, і кулька, продовжуючи котитися, пристосувалася до її місцеположення і продовжила утворювати кільце, цього разу навколо крісла.

— Вона не може покинути це тіло, — сказав потім він, — якщо я не звільню її. І я можу заподіяти їй будь-які муки, які тільки в моїй владі. Тепер я можу добути тобі потрібні відповіді. Тільки скажи мені, які твої питання.

— Вона здатна чути нас зараз?

— Так, але не зможе говорити, якщо я цього не дозволю.

— Немає сенсу заподіювати непотрібну біль. Може вистачити і самої загрози. Я хочу знати, чому вона всюди слідує за мною.

— Чудово, — сказав він. — Ось тобі питання, ті'га, відповідай на нього.

— Я йду за ним, щоб захищати його, — рівним голосом промовила вона.

— Це я вже чув, — сказав я. — Я хочу знати, чому?

— Чому? — Повторив питання Мандор.

— Я повинна, — відповіла вона.

— Чому ти повинна? — Запитав він.

— Я… — Зуби її закусили нижню губу і знову потекла кров.

— Чому?

Обличчя її почервоніло, а на лобі виступили бісеринки поту. Очі її все ще дивилися в ніщо, але на них навернулися сльози. По її підборіддю потекла тонка цівка крові. Мандор витягнув стиснутий кулак і розтиснув його, показавши ще одну металеву кульку. Він потримав її приблизно в десяти дюймах від її лоба, а потім відпустив. Та зависла у повітрі.

— Хай відкриються двері болю, — вимовив він, і злегка клацнув по ньому кінчиками пальців.

Кулька відразу ж почала рухатися. Вона описала навколо її голови повільний еліпс, наближаючись на кожному перигелії до скронь. Ті'га стала підвивати.

— Мовчати! — Скомандував він. — Вий мовчки!

По щоках її заструмували сльози, а по підборіддю кров…

— Припини це! — Не витримав я.

— Відмінно. — Він простягнув руку і на мить затиснув кульку між великим і середнім пальцями лівої руки. Коли він її випустив, та залишилася нерухомою на невеликій відстані перед її правим вухом. — Можеш тепер відповідати на питання, — розпорядився він. — Це був лише найменший зразок того, що я можу з тобою зробити. Я можу довести це до твого повного знищення.

Вона відкрила рот, але ніяких слів з нього не пролунало. Тільки звук, як при крику з кляпом у роті.

— По-моєму, здається, ми взялися не з того кінця, — сказав я. — Ти не міг би дозволити їй просто говорити нормально без установленого порядку «Питання-відповідь»?

— Ти чула його, — сказав Мандор. — Я теж хочу цього.

Вона зойкнула, а потім попросила:

— Мої руки… Будь ласка, звільніть їх!

— Дій, — дав добро я.

— Вони вільні, — прорік Мандор.

Вона розтулила пальці.

— Носовий хусточку, рушник… — Тихо попросила вона.

Я висунув шухляду найближчої платяної шафи і дістав хусточку. Коли я хотів передати хусточку їй, Мандор схопив мене за зап'ястя, і відібрав її. Він кинув хусточку їй, і вона спіймала її.

— Не лізь у мою сферу, — велів він