Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

і бабою за стіл, наївся, напився, чого тільки хотів, а потому й питає діда:

— Де ж твій чудесний гаманець?

Показує дід і гаманець. А пан подивився та й каже дідові:

— Цю скатерку й цей гаманець загорни в папір, віднеси в мою бричку і поклади під сидіння.

Дід почав просити пана:

— Я старий, баба стара, як же ми будемо без цього жити? Не беріть, прошу вас.

А пан не хоче й слухати. Забачив дід, що не впросить, та й каже:

— У мене ще одна цікава річ є.

Та відкрив сумку і крикнув:

— Два з сумки! Рахуйте панові кості!

Як вискочили два з сумки, як узяли пана в роботу! Пан кричить не своїм голосом:

— Не треба мені нічого! Лиши мене тільки живого!

А дід мовчить, най пана ще помолотять. А тоді крикнув:

— Два в сумку!

І закрив сумку.

Поїхав пан, а дід з бабою лишилися. І мали вони чим жити, поки не вмерли. І самі їли-пили і сусідів годували. І більше баба з дідом не сварилася.

Попеловий коржик

Жив собі Гаврило. Він не мав ніякого маєтку, зате була купа дітей у хаті. Щоб їх прогодувати, ходив до багачів та панів робити.

Одного дня Гаврило сказав жінці:

— Нема тут життя, бо моя правда записана на піску, а кривда — на камені. Піду я у світ. Спечи мені коржик на дорогу.

— А з чого я тобі спечу? Муки немає, — каже жінка.

Зажурився чоловік. Не помандрує ж він у світ з порожньою тайстрою. Жінка йому порадила:

— Піди до багача і попроси хоч жменю муки.

Гаврило подався до багатія:

— Так і так, я хочу йти шукати гараздів. Треба спекти коржик на дорогу. Може б, ви дали мені муки? Я вам робив цілий рік, а заробив на сіль до оселедця.

Багач почухав потилицю і не відповів. Покликав свою жінку і щось шепнув на вухо. Вона вийшла з хати й невдовзі повернулася.

— Я там приготувала тобі мішок муки, — сказала біднякові.

Гаврило дуже втішився, що буде тепер мати не лише на коржик, але й дітям лишиться. Підняв мішок на плече — й додому.

Жінка теж зраділа. Та розв'язала, а там — попіл.

— От дурний! — і сплеснула в долоні. — Але якщо кажеш, що це є мука, то я спечу тобі з неї коржик.

Принесла корито і замісила тісто.

А вранці Гаврило зібрався у дорогу. Взяв тайстрину з попеловим коржиком і пішов шукати гараздів.

Йде, йде — й захотів їсти. Відламав трохи коржика і підніс до рота. Коли торкнувся ним до вуст, кусень став білий-білий, як весільний калач. А смачний! Гаврило їв і не міг наїстися.

— Ади, гейби помазаний медом! А жінка мене дурнем обізвала!

Напився водички, відпочив — і далі. Дістався до міста. Там було немало таких бідаків, що дивилися на світ голодними очима і чекали, аби пан покликав на якусь роботу. Гаврило разом з ними заночував просто на майдані.

Уранці сунув руку в тайстру, відламав коржика і їсть.

Бідаки з усіх кінців майдану потяглися до нього. Чоловік дав кожному по доброму шматку, але коржик був цілий-цілісінький.

Довго блукав чоловік по чужих краях. Роботу навіть не зачепив пальцем. Попеловий коржик був йому за їжу. Та зносився одяг. Обідраним і змученим повернувся бідняк у село. Йде вулицею — глип, а перед ним багач.

— Ну, доробився у світах?

— Усюди біда!

– І як це ти з голоду не вмер?

— А так і так, — каже чоловік. — Жінка спекла коржик із муки, що ви мені дали за рік роботи. Я два роки їв того коржика, ще й людей голодних годував, а він, йдіть, цілісінький у тайстрі.

Багач роззявив рота:

— Скільки живу — отакого не видів, щоб їли коржа з попелу. Ану, дай покуштувати…

Бідняк дав йому кавалок. Багач понюхав — здивувався: запахло калачем. А як з'їв той кусень, облизався і побіг додому.

— Жінко! — крикнув, задиханий. — Вибери попіл із печі і наліпи з нього калачів. Повезу до міста продавати!

Напекла багачка повненьке корито попелових калачів, накрила рушником. Багач не втерпів — відламав шматок, аби посмакувати. Але калач до горла не ліз, рот був набитий глиною. Захланний багачисько таки жував і лигав, аби жінка не лаяла, що дурно наробилася.

А на ранок віддав Богу душу.

І казці кінець.

Попівський наймит

В одній слободі жив піп. От пішов він на базар наймати робітника. Довго ходив по базару, коли це стрічає одного чоловіка та й питає:

— Чи ти наймешся до мене в робітники, на рік?

— Наймусь.

— А скільки ти візьмеш?

— Та я візьму недорого: двадцять карбованців. Але тільки з таким договором, щоб один на другого не сердився і не лаявся. А який із нас розсердиться, то тому одрубать голову.

— Чи так, то й так, — каже піп.

Дає робітникові карбованця завдатку і говорить:

— Я тут ще походжу та дещо куплю, а ти йди до мене прямо додому.

От живуть вони тиждень, другий. Дивиться піп, не робить його робітник свого діла як слід. Що йому робить? Просьби не слухає, а лаять не можна. Піп і каже попаді:

— Давай пошлемо свого робітника в ліс по дрова, там його звірюки з'їдять. Дамо йому поганих волів, щоб не шкода було, як і їх з'їдять звірі.

Прийшов піп до робітника та й каже йому:

— Запрягай отих сіреньких волів та їдь у ліс по дрова.

А робітник не був роззявою, він чув усю балачку попа з попадею та взяв дістав собі пуд прядива, бочку смоли, зробив собі батіг, причепив його до пужална, поклав на віз, запріг волів та й поїхав у ліс по дрова. Заїхав аж на середину лісу і давай рубать дрова. Коли це приходять два ведмеді і заходились ловить волів та їсти. Робітник і каже їм:

– Їжте, їжте, будете ви самі того воза тягти.

Нарубав дров, наклав на віз їх так багацько, що ті воли, яких ведмеді поїли, і з місця б не зворухнули. Тоді взяв половив тих ведмедів, запріг їх у віз, а сам виліз на воза та й поганяє їх батогом.

Приїхав додому, а піп як побачить, що робітник їде ведмедями, то мало не сказився. Робітник випріг своїх «воликів», пустив їх у загін, а сам пішов у хату обідати. Як пішли ж ті «волики» душить та їсти усю скотину, так на ранок остались у