Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

«Чи не дійду сам я до неї, чи не вдасться мені ще туди? Піду!»

Пішов. Іде, може, там місяць, а може, й рік. Доходить він до того моря, де і його брати. Захотілось йому сісти. Сів він на камені й почав їсти. Підходить до нього знову той дід і просить хліба.

— На, — каже дурень, — чоловіче добрий, на! Я сам знаю, як-то недобре бути голодним.

Той дід узяв хліб, подякував йому й каже:

— Куди ж тебе, сину, Бог несе?

— Я, — каже, — зачув, що за морем єсть така-то й така цариця, так от я до неї йду.

— Де там тобі, сину, самому дійти до неї? Як хочеш, то я тобі допоможу.

— Добре, — каже, — дідусю, допоможіть, як ласка ваша!

Дід той пішов до моря, коли так, може, за хвилинку виводить з моря коника та такого ж то маленького, що хто не знає, то й не сказав би, що то кінь, просто лоша.

— На, — каже, — синку, сядь на цього коня, може, й доїдеш.

Той наївся, сів на того коня й поїхав. Уже й сонце зайшло, вже й півні запіли, а той дурний царевич усе їде та й їде.

— Ей, — каже царевичеві кінь, — не гони хутенько, ще біля палацу гостра варта стоїть. Хоч ведмеді не заборонять, то леви роздеруть, а як і леви не заборонять, то вже пила певне стратить нас.

Зачекали ще трохи, так, може, як опівночі, йдуть — варта спить. Царевич хутчій у браму — ведмеді сплять. Він у другу — і леви сплять. Він до третьої підійшов — і пила спочиває. Він так хутенько попід нею пробіг і до палацу. Пройшов один покій — на столах стоять меди та вина; він напився й пішов до другого покою. А тут на столах і тарілки стоять, і ножі, і виделки, і страви всякі-всякі, які тільки на світі бувають. Він сів на кріселко, наївся й пішов далі. А там усе покої ліпші й ліпші — все люстра, та золото, та срібло. Коли дивиться він, аж на ліжку лежить сама цариця, та така гарна. Він так аж затрусився, побачивши її, і сам не знає, чи він злякався, чи він зрадів. Потім побіг до неї. Чи довго там був, чи недовго — пора хутчій од’їжджати, щоб варта не затримала. Дивиться — стоїть чорнило і папірець лежить коло нього. Він написав маленький лист, що такий-то такий тут був, те й те їв, те й те пив, заложив той лист за шибку і хутчій у двері. Приходить до першої брами — пила ще спочиває; він пробіг попід нею і сам не знає як. До левів — аж вони вже не сплять: один потягається, реве і лапою махнув, і другий теж. А царевич пригнувся попід лапами, проскочив і в третю браму йде. Аж і там уже ведмеді протягаються та ревуть так, що аж земля гуде. Він як почув, так і охолов, але все-таки поспішає до коня. Приходить до третьої брами — ведмідь його спросоння лапою цап! Він пригнувся, ведмеді заревли ще гірше. Він на коня, а кінь і каже:

— Еге, опізнились! Але, може, Бог дасть, що ще втечемо.

Проїхали вони там, може, день, а може, більш, — ніхто не женеться. Вони оддихали трохи й поїхали до діда. Приїжджають до моря, а дід уже стоїть край моря й виглядає їх.

— А що, синку, був у цариці?

— Був.

— А знаєш ти, що це за камені лежать?

— Ні, — каже, — не знаю.

— Оце ж твої ріднесенькі брати. Я у них хліба прохав, вони не дали. Я їм і поробив, що вони камінням стали.

— Ей, будь ласкав, діду, зроби так, щоб вони ще побачили світ Божий.

Дід знову на них посварився, — вони з каменя зробилися людьми, так і одягнуті, так і торби біля них лежать, як їх держали. Тоді дурень подякував дідові за коника, забрав своїх братів і пішов додому.

— Де ж ти, дурню, був? — питають брати.

— Де ж був? За морем у цариці.

— Що ж ти там бачив?

— Еге! Чого-то я тільки не бачив?!

— Що ж ти там робив?…

— Що ж я робив?.. Наївся, напився, переночував та й вернувся додому.

Ті й радяться між собою.

— А знаєш, — каже, — брате, що?

— А що?

— Встид нам буде перед батьком, перед мамою і перед людьми, що менший наш брат дурний, а до цариці доїхав, а ми розумні, та й не доїхали. Убиймо, — каже, — брате, його та скажемо вдома, що ми його не бачили в дорозі. А як спитають нас удома, де ми були і що ми бачили, то ми будемо казати, що були у цариці за морем, і будемо розказувати те, що нам дурень розказав.

— Ні, — каже другий, — жалко брата рідного убивати. Хоч він і дурний, а все-таки жалко. Лучче вкиньмо його у колодязь глибокий, що там край гостинця стояв, де ми воду пили.

– І то добре. Так і зробимо.

Взяли вони дурня, вкинули в колодязь, а самі й пішли додому. Прийшли й розказують те, що їм дурень казав. Батько й мати раді такі стали, бал зробили, гостей закликають, щоб усі знали, що їх сини бачили й чули.

А тим часом той дурень сидів у колодязі та кричав. Кричить та й кричить, коли їде якийсь-то купець. Під’їжджає до колодязя й кричить візникові:

— Стій!

Той став.

— Витягни води мені напитися!

Той візник до колодязя, аж там чоловік.

— Тут, — каже, — чоловік сидить.

— Ну, витягай, витягай і чоловіка.

Витяг візник того чоловіка. Пан подивився на нього й каже:

— Ти мені, братику, сподобався! Я тебе в льокаї візьму — ти будеш зо мною їздити по світу.

— Добре, — каже. — Дякую за те, що від смерті мене визволили. Я вже вам буду служити, скільки захочете.

Взяв його той купець із собою, сіли й поїхали. Пройшло, може, вже з рік — той царевич усе за льокая у купця служить, аж ось і купець умер. От царевич той і пішов до свого батька. А туди вже од тієї цариці, що дурень ночував, прийшов лист. Так і пише: «Такий-то й такий царевич із такої-то й такої землі у мене був; нехай він прибуде до мене: я його царем зроблю, все своє царство йому оддам, сама йому за жінку стану».

Прийшов той лист до царевича, а брати його й нарадились іти до тієї цариці. Пішов