Читати книгу - "Лагідний янгол смерті"

із моєї ноги і повільно побрів по піску, окреслюючи охайну круглу лінію довкола багаття, наче дотримуючись безпечної відстані. Він дістався до Галі й почав залазити їй на ногу. Нарешті, влаштувавшись на нозі й посинівши під колір її джинсів, він завмер. Тільки зіниця його випуклого ока поверталася, час від часу завмираючи. Але зрозуміти, на кому він зупиняв свій нерухомий погляд, було складно.

Казах відсьорбнув чаю з піали, потім наче згадав про щось і знову схопився на ноги. Знову почимчикував до верблюда. Повернувшись, простягнув Петру гарно запаковану китайську шовкову краватку.

— Вазьмі, на пам’ять! — сказав він, усміхаючись. Здивований його щедрістю, я раптом звернув увагу на полковника, який так само пильно стежив за казахом. Ув очах полковника прочитувалася тривога.

— Мурате, — сказав він неголосно. — Тобі небезпечно тут довго залишатися...

Мурат подивився на полковника, усміхнувся, підхопився на ноги та знову подався до верблюда. Повернувся з коробкою патронів.

— Вазьмі! Я бачу — ти хароший чєловєк!

Полковник дістав із кишені гаманець, простягнув Мурату десять доларів.

— Ти что, я тебе обідєл? — злякано запитав казах.

— Це погане місце для тебе, — сказав Тараненко. — Зрозумій! Ти зараз увесь товар подаруєш, а чим дітей і дружину годуватимеш? Га?

Казах замислився. Обличчя його поступово бліднуло. Він наче щось почав розуміти.

— Спасіба, — сказав він тремтячим голосом. — Все рівно вазьмі, — він простягав коробку патронів полковнику. — Бальшоє спасіба! Я бачу, щось не так... Говорили мені — не ходи сюди, тут проклята земля... без усього можна лишитися... Спасіба!

Полковник примусив казаха взяти десять доларів і тільки потому прийняв із його рук картонну коробочку з патронами.

— Ти краще іди звідси, — повторив Вітольд Юхимович. — Зажди хвилинку! — Він дістав іще одну купюру. — Продай два «Снікерси».

— Пачєму «прадай»? — ображено запитав казах. На його обличчі відбулася зміна виразу, він наче страждав від фізичного болю, губи його напружилися, розтягнулися, він знову звів їх докупи.

— Продай! — повторив полковник.

Мурат слухняно кивнув і приніс два «Снікерси». Взяв у полковника купюру.

— Решти не треба, — сказав Вітольд Юхимович. — А «Снікерси» Галі віддай!

Хвилин через п’ять, кивнувши замість слів прощання, Мурат утік від нашого вогнища, потягнув за повіддя верблюда, який упирався і не бажав рухатися швидко.

Ми проводжали його поглядами, доки вони обидва не зникли за піщаним гребенем.

— Ось, — зітхнув полковник. — Це саме те, що вивчав майор Науменко. Матеріальний прояв національного духу. Українського національного духу... Слабкий казах...

— Але ж звідки воно тут? — несподівано запитав Петро.

— Звідки? — повторив полковник. — Звідки?.. Це, в принципі, зрозуміло. Хоча ще й не доведено. Проба піску в цьому місці показує високий вміст кристалізованої сперми. Запліднений пісок, так би мовити. Двадцять п’ять років солдатської служби в царській армії... без жінок, без радості... це непросто... Незліченна кількість людської енергії, що пішла в пісок... Ви розумієте? — полковник обвів нас запитальним поглядом.

— Але ж тут були солдати не тільки з України?

— Тут були різні, але національний дух перемагав не кількістю, а інтенсивністю, як радіація. Я гадаю, що Тарас Григорович передав цьому місцю свою духовну силу. Якщо говорити про неї окремо від людини, якій вона належить, вона й називається національним духом. Вона і є нібито корицею повітря. Тим, чим хочеться дихати...

— Але що все ж таки сталося з майором Науменком? — запитав я.

— Боюся, що мумія — це все, що лишилося від майора. Залишивши записку дружині, він подався сюди, їхав таємно, щоб перевірити свої висновки. Але вже тоді це місце ретельно оберігалося, тим більше що майор був не першим, хто хотів розкрити цю таємницю. Він дістався сюди не звичним шляхом, де його могли б вистежити, а через Астрахань. Але тут його вже чекали. Боюся, що по катуваннях його просто вбили...

— А звідки ви знаєте про катування?

— Його відтятий член мені багато про що говорить, — полковник зітхнув. — У майора Науменка за рік до цього померла від дифтерії дитина. Він дуже переживав. Казав, що життя без дітей не має сенсу. Вони з дружиною мріяли, щоб у них була ще одна дитина. Видно, ті, хто його тут підстерігав, знали, чим можна його шантажувати...

— Стривайте, шановний, — Петро подивився просто в очі полковнику. — То ж чому тоді всі люди не переходять тут на українську мову? Національний дух — це ж найперш національна мова!

— Ні, — відповів полковник. — Національний дух вищий за національну мову. Він змінює ставлення людини до того, що її оточує, до всього довкола і до себе самої. Дух діє на людину будь-якої національності, пробуджує в ній тільки хороше. А мова — це тільки зовнішня ознака національності. Нею може однаково добре розмовляти і президент, і маніяк-убивця. Якщо мову возвести до найважливішої якості національного духу, вона стане знаряддям сегрегації, сучасної інквізиції. Виходить, що ґвалтівник, який розмовляє українською, виявиться кращим від ґвалтівника, який розмовляє російською. Розумієш?

Петро слухав уважно. Тільки ледве помітно він кивнув на «розумієш?» полковника.

— Національний дух учить любити представників усіх націй, а не лише своєї, — додав Вітольд Юхимович і очікувально втупив погляд у Петра, який сидів нерухомо й задумливо.

— Це мені ще треба осмислити, — неголосно промовив Петро, потер пальцями праву скроню і заходився набивати тютюном свою люльку.

— Ти ще матимеш час усе це осмислити, — по-батьківському згорда промовив полковник Тараненко і перевів погляд на мене. — Нам усім іще належить багато чого осмислити...

— А як ми вчинимо з майором Науменком? — запитав я.

— Якнайкраще... Треба поховати з почестями...

Звук роздертого паперу відірвав мене від думок про майора Науменка. Краєм ока я побачив, як Галя розірвала упаковку на одному «Снікерсі», потім розламала його навпіл і половинку простягнула Гулі.

49

Вечір настав непомітно. До місця розкопок ми не поверталися, та й узагалі по обіді не розмовляли, наче будь-який сенс нашої спільної справи зник. Кожен був сам по собі. Петро час від часу підгодовував багаття убогим пустельним хмизом, хоча тринога стояла з голим гачком — порожній казанок лежав поруч на піску. Спочатку я хотів зробити Петру зауваження, адже пустеля навчила мене економити все — і воду, і хмиз. Але очі Петра були настільки задумливі та сумні, що