Читати книгу - "Бот"

колінах лежав чорний дробовик «Mossberg 500» з повним магазином набоїв.

Якимось дивом проїхавши Каламу і не задавивши при цьому жодного чилійця, квартет озброєних неповнолітніх хлопчиків виїхав на трасу № 24, що сполучає Каламу і Токопійю. Проминувши Чукуйкамату,[71] голий хутір з кількох саманових хижок, який межує з Каламою на півночі, вони помчали пустельним шляхом у напрямку океану. Тепер уже значно впевненіше тримаючись дороги…

L

Вівторок, 18 серпня, 22:41 (UTC -4)

Північна околиця містечка Токопійя

Узбережжя Тихого океану, Чилі

Джеймі Макака сидів біля відчиненого вікна, лускав насіння, гучно спльовуючи лушпиння в крихітний кулачок, і думав про життя. За вікном замріяно шарудів прибоєм безмежний Тихий океан. У животі Макаки натужно буркотало.

Джеймі мав півтора метра зросту (що негусто навіть як на корінного чилійця), вузькі трикутні плечі, карлуваті, немов дитячі, руки та опукле черевце, яке нагадувало запханий під футболку футбольний м’яч. Лице пасувало до непрезентабельного тулуба — маленьке, зморшкувате, з плескатим широченним носом та тонкими губами, що ледь прикривали нещільні ряди жовтих кривуватих зубів. Саме через розплесканий шнобель та великі овальні ніздрі, що дивились прямо вперед, неначе отвори двоствольної рушниці, чоловіка прозвали Макакою. Кличка прилипла до Джеймі чверть століття тому; в ті часи у нього ще не було вагомих аргументів проти своїх кривдників. Утім, за п’ятнадцять років пігмей притерпівся, а коли отримав змогу «відчистити» ім’я, не схотів розлучатися з прізвиськом. За останнє десятиріччя Макака здобув у кримінальному світі північного Чилі достатню владу, щоби спокійно відрізати язика будь-кому, хто посміє насміхатися з його мавпячого псевдоніма. До особливих прикмет цього амбітного карлика можна додати кількадесят довгих волосин, що випинаються з тім’ячка (щоранку Джеймі ретельно зачісує їх назад, достоту як нью-йоркський мафіозі), а також систематичні закрепи, якими чоловічок страждає протягом останніх п’яти років.

Власне, Джеймі Макака і був мафіозі. Певна річ, за скромними північночилійськими мірками.

Усе своє життя (за винятком останньої декади) Джеймі був, як тля: мізерний, сірий, непомітний. Для його колег було цілком достатньо вишкіритись і помахати кулаками, щоб убезпечити місце під сонцем, але тільки не для маленького Джеймі. Ліліпут мусив іти вперед лаючись, плюючись і стріляючи в усе, що рухається. І він йшов, повільно, але вперто, встряваючи у криваві колотнечі з добірними головорізами Антофагасти, луплячись не на життя, а на смерть з різною потолоччю. Джеймі давно нікого не боявся.

Схожому на примата пігмеєві недавно стукнуло сорок два роки. Двадцять сім з них він займався усіляким паскудством: постачав зброю, що прибувала морем з Колумбії чи Мексики, спершу аргентинцям, потім болівійській мафії і врешті-решт наркодилерам та повстанцям, які засіли в лісах Мадре-де-Діос на південному сході Перу; доправляв неякісний (так званий «сірий») кокаїн з Болівії в Антофагасту і далі на південь аж до Сантьяго; збирав мито з торгових кораблів, що зазирали до Токопійї, та підшефних йому борделів. Атакама служила чудовим місцем для того, щоби крутити темні дільця. Нині це лишилось у минулому. За останні півтора роки Джеймі Макака одне за одним втратив основні джерела доходу. Аргентинці сто років не зверталися по зброю, перуанців викурила з лісів регулярна армія, а болівійці почали тягати «пушки» напряму з Колумбії. Якийсь час він перебивався виключно поставкою наркоти, та, як на зло, за останні три місяці обороти впали, а потім ще виникла неув’язка з болівійським кур’єром… Словом, виручені гроші більше не покривали ризик, і чимало його людей мовчазно відсторонились від справ. Стали вичікувати.

Отож Джеймі сидів, з шумом втягуючи дуплистими ніздрями солоні запахи океану, час від часу пчихав і міркував про вихиляси вередулі-долі. Якщо так далі піде, він залишиться не просто без армії посіпак, але й без грошей. А це вже нікуди не годиться.

— Ти чув, Джеймі? — перервав його роздуми жилавий здоров’як, погойдуючись у плетеному кріслі-качалці в глибині просторої веранди, вікна якої виходили на океан.

— Що таке, Армандо? — не поворухнувшись, спитав Джеймі.

Мускулястий тридцятирічний Армандо, чи не єдиний, кому Макака по-справжньому довіряв і кому прощалось багато такого, за що пігмей зазвичай відстрілював яйця, зробився серйозним:

— Подейкують, начебто в пустелі коїться щось дивне.

— Та ну.

— Останнім часом почали зникати люди.

— Вони й раніше щезали. То й що?

— Цього разу все інакше, шефе. Раніше губилось один-два чоловіки за рік. А мій кузен твердить, що цієї зими всі осібні господарства навкруг Сан-Педро — Сан-Хосе, Санта-Роза, Церільйос, Сан-Бартоло, Мачука[72] — знелюдніли. Пощезали цілі сім’ї. Ніхто не знає куди. І це ще не все. У барах переповідають, що за останній тиждень на шляху між Каламою та Сан-Педро безслідно пропало вісім автомобілів.

Заява була серйозною, адже на тому шляху за тиждень проїжджає не більш як десяток авто.

— І яке мені до того діло? — Джеймі лишався нарочито байдужим.

— Просто… мені трохи дивно, та й усе, — насправді Армандо було страшно, але він розважливо вирішив не признаватися у цьому перед босом. — Люди з Сан-Педро патякають, що бачили в пустелі демонів, схожих на маленьких хлопчиків з синіми очима…

— Демонів?

— Так, шефе! Білих, як молоко, і швидких, мов вітер…

Джеймі розреготався:

— І ти в це віриш, Армандо?

Армандо зашарівся і невиразно пробурмотів:

— Диму без вогню не буває. — На це карлик знову пирснув, і Армандо, наче просячи вибачення, пролопотів: — Та я так… думав, раптом це болівійці.

— Маячня, — форкнув Джеймі Макака і повернувся до вікна.

Тиждень тому пігмей недоплатив кур’єру, що привіз товар із Болівії. Хлопчина трохи образився і на людях поцікавився у Макаки, чи в дитинстві однокашники, бува, не перчили його в ніздрі, бо носові пазухи такі роздовбані, що нагадують… ну, самі знаєте що. Кур’єра закопали в пустелі за триста метрів на схід від Панамерикани, і тепер Джеймі очікував реакції болівійських кабальєро.

— Це не вони. Безглуздо гробити невинних селюків, та ще й за двісті кілометрів від Токопійї.

Джеймі більше не слухав Армандо. Дивлячись на лискучий, мов лезо ножа, серпик місяця, Макака перестав лузати насіння і потягнувся думками до Господа. Він прохав у Всевишнього дві речі: 1) підкинути йому нових клієнтів і 2) нормально покакати. (За друге прохання Джеймі було по-дитячому соромно, він навіть подумки боявся його озвучувати, але інакше не міг: чоловічок замучився раз по раз тужитися так, що аж в очах меркнуло.) «Невже людям набридло колошкати одне одного? Та ніколи в таке не повірю! — обурювався бандит. — Чи ж соплякам з багатих сімей перехотілося ширятися? Чому все так погано, Господи? Невже Тобі важко зробити так, щоб було,