Читати книгу - "Зозулята зими"

їх обов’язково розшифрує, хай з мільйонної спроби. От і про ці сімдесят відсотків я досі пам’ятаю, то мої латентні сліди. Тому, моє потрапляння до списку — не випадковість.

Зозуля Нінель, мала Вероніка… Заслужив…

* * *

Повторюю своє запитання, чуючи як з того боку стишено думають:

— Агов, Сергію Федоровичу, дорогенький? Ви там не заснули випадково? Щодо Олега та Василя, навіть не знаю. Навряд, чи вони захочуть вас слухати після начебто помилкового звільнення.

Дуже ввічливе у відповідь:

— Мстислав Маврикійович помирає. Я не жартую. Можна вважати, що це остання воля вмираючого. А Олег та Василь, хоч мене і не слухатимуть, але чутимуть Вас… І Ви їх переконаєте. Ви в цьому профі. І вам за цю послугу заплатять додатково.

Я звісно міг би послати його під три чорти, типу, не до нього мені тепер, але… Бо зараз ми всі зв’язані у тугий вузол, і хто знає, чи не є Мстислав ниточкою, за яку доведеться смикнути, щоб той вузол не довелося рубати. Тому відповідаю лаконічно:

— Я постараюся переконати, але не обіцяю. За годину ми будемо. Швидше, на жаль…

— Швидше й не треба. Чекаємо.

Але Сергій Федорович не встигає вимкнутися, бо я доволі спокійним тоном додаю:

— Ще одне, шановний. Ви маєте вибачитися перед Олегом та Василем за вчорашнє непорозуміння, думаю, це зрозуміло. І зважте: спочатку вибачення, а вже потім — справи. І під «Ви» мається на увазі не лишень ваша персона, а й особисті вибачення від Мстислава Маврикійовича.

Я не став слухати, що там відповідатиме переполоханий почутим Сергій. Просто вимкнувся. Загнаний у глухий кут звір буває небезпечним, але коли від тебе залежить його життя, то він тебе не кусатиме — це точно. Але я не зірвався з місця відразу і не став як хворий на голову мчати до офіса. Треба зробити кілька дзвіночків…

Перед тим, як стати перед ясні очі Мстислава, мушу знати, що там відбувається. Невже мій інформатор щось таки накопав на Іренею і доніс Мстиславу Маврикійовичу?

Якщо так — саме вчасно. Картковий пасьянс ще не розкладено до кінця, процес триває…

Олег

Спав я міцно.

Зазвичай мені ніщо не сниться, але цього разу я стояв перед пустирем. Холодний вітер шпарко шмагав по обличчі безжальними батогами, сльози застеляли очі, і я не міг добре розгледіти картинку перед собою. Чудернацьке графіті, намальоване на дивом уцілілій стіні. До болю знайома манера малювати. Намагаюся розгледіти підпис під малюнком. Очі застеляють сльози.

Не знаю скільки б це вдивляння тривало, але висмикує мене зі сну голос Арсена:

— Воюючи проти монстрів, легко перетворитися на монстра самому.

Прокинувся. Розплющив очі і втупився поглядом у щось блакитне і блискуче. Чиєсь око? Мигнув, мені здалося, що воно мені підморгує. Тільки за долю секунди зрозумів, що то звичайнісінький камінь з персня Арсена. Пекучий біль різко підняв мене на ноги. Бля, реакція мов у собаки Павлова. Та на світло червоної жарівки пускала слинки, а я щоразу, як побачу перстень, — корчуся від болю.

Арсен криво посміхається. Здогадується гад, що мені зараз несолодко:

— Хе! А ще кажеш, що мертво спиш? Чо’ такий переляканий, наче всю ніч за привидами ганявся? Вставайте, хлопці! Великі справи чекають на нас і баба з косою також, — оптимістичненько так замість «Доброго здоров’ячка».

Краєчком ока вловлюю світло з вікна. Надворі білий день. От тобі й три години сну. Схоже, що проспали ми і ранок, і сніданок. Приходимо до тями. Арсен наче читає мої думки:

— Вирішив вас не будити. Читання та длубання в чужій білизні забрало трохи часу. Ви б тільки заважали, плутаючись під ногами. За півгодини маємо бути в лікарні, у Мстислава.

Я здивовано витріщаюся на Арсена. Не менший подив читається у сонних очах Василя. Ого! Така коротка ніч, а стільки всього трапилося? Учора нас Сергій Федорович і на поріг не пускали, власноруч з роботи розрахували, згідно з розпорядженням самого Мстислава.

Певно, багато чого Арсен прочитав у моєму погляді, бо трохи глузливий блиск таки промайнув його очима. Дякую, що не озвучив. Невже Мстислав так просто передумав? Не думаю. Змінилися обставини. Голос Арсена, зібраний та спокійний:

— Мені зателефонував Сергій Федорович і попросив. Так, хлопці — ПОПРОСИВ, — вимовляє слово «попросив» з притиском, майже смакуючи, розжовуючи його. Дав би в пику, згадавши, як смачно він шмаркав носом, коли ніс мав зламаний. Ледве стримуюся, ледь помітно стискаю кулак. Хто ми зараз? Уже точно не друзі. Але й не вороги. Тому Арсен веде далі, продовжуючи смакувати словами:

— Тож, хлопці, піднімаємо свої дупи і…

Перебиваю, роблю це з приємністю, вкладаючи у слова всю рішучість, яка зараз сидить у мені:

— Гоп-стоп! Нас звільнено, ми не поїдемо. Він нам уже не шеф. І мені насрати, що ти там наобіцяв. З нами ніхто не розмовляв і нічого такого не просив. Вже не кажу про вибачення. До речі, у нас своїх справ вистачає і без майже покійника Мстислава. Чи ти, Арсене, вже забув учорашню розмову?

Арсен не забув. Моя бравада його дратує, але він виймає десь із комори своєї підсвідомості королівський спокій. Так, він справді найкращий у своїй справі, вміння тримати себе в руках фантастичне.

— Василю, і ти, Олеже, — звертається до обох обережно, майже лагідно. Василь якось нервово переминається з ноги на ногу, слухаючи нашу перепалку. Для нього все надто заплутано і нема кінця цій плутанині. Тож він лупає своїми булькатими очима, наче мале дитя, яке прийшло в перший клас, а його заставили вчити табличку множення.

— Увімкніть свої мобілки, хлопці, там ви надибаєте цілий список недодзвонів не тільки від Сергія, а й від Маврикійовича — гарантія. Есемески також. Тому, Олеже, не вимахуйся. Наші справи і теперішні справи Мстислава — це те саме. Ти ж папери читав. Зрештою, тобі шо, корона з голови впаде, якщо ти виконаєш останню волю вмираючого? Будь людиною, га? Ми їдемо до вашого Мстислава Маврикійовича просто зараз!

— Остання воля помираючого, кажеш? А ми що, реаніматологи? — буркає Василь, але упівголоса.

— Ага, точно, — підхоплюю я. — Арсене, якби ми вмирали, він би не приїхав попри всі благання. То якого це мусимо бути кращими за нього? Га?

— Не мусите бути кращими, Олеже! Ви просто кращі, поки що кращі. Совість потім сильно гризтиме. — Ото вже психолог-реаніматолог.

— Та ти що? —