Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

вже не надаються до довгого вжитку. Навіть кам’яний підмурівок, на вигляд іще міцний та добротний, насправді таким не є, бо густо заріс травою і подекуди почав осипатися.

Переступивши поріг, Анна зупинилася. Після денного світла очі не відразу призвичаїлись до півтемряви хати і мало що розрізняли довкола. З хвилину вона стояла, звикаючи до тьмяного освітлення, тоді знов роззирнулася. Усередині будинок справляв краще враження. Стіни — свіжовибілені, дощана підлога наново настелена і ще пахне свіжим деревом, у кутку — нещодавно перекладена піч, біля неї — ліжко, застелене світлим накриттям, під стіною — лава та стіл, а на вікні — нові фіранки. Очевидно, Адам доклав чимало зусиль для того, щоб створити тут затишок.

Вона підійшла до маленького вікна і визирнула на вулицю. Спокійно, занедбано, тихо — жодної живої душі довкола. Таке відчуття, ніби вони опинилися десь дуже далеко за містом.

Анна підійшла до лави, поклала на неї парасольку та капелюшок, поправила зачіску. Рухи звичні, буденні, майже неусвідомлені у своїй звичності. Тільки серце завмирає від тамованого десь на споді передчуття.

— Як тобі живеться у пані Беати? — раптом запитав її Адам, і Анна мимоволі подивувалася з того, як уважно він спостерігає за нею зараз. — Якщо тебе щось там не влаштовує, я допоможу знайти інше місце.

Здивовано звівши на нього очі, вона заперечно хитнула головою.

— Навіщо? Пані Беата добра, і в неї легко відпроситись.

Розуміючи, що пауза затягується, Адам підійшов до Анни ближче. Чого він очікує? Вона вже не невинна дівчинка і добре розуміє, навіщо він привів її сюди. Наговоритися вони можуть і в листах.

— Ходи до мене, маленька… Я скучив за тобою.

Не очікуючи на згоду, Адам розвернув Анну плечима до себе і почав розшнуровувати спочатку її сукню, тоді корсет.

— Нащо ти так сильно затягнулась? Не мусиш того робити. Ти в мене й без того тоненька у стані, — відклавши корсет на лаву, він стягнув її сорочку до талії. — Бачиш, так значно ліпше.

Невпевнено усміхнувшись, Анна повернулась до Адама обличчям, піймала його оцінюючий погляд і мимоволі почервоніла. Як добре, що тут напівтемрява. Навіть сонце не наважується сюди зазирнути та порушити гармонію напівтіней своїм дотиком.

Вона нерішуче усміхнулась і заходилася витягувати із зачіски шпильки, а тоді, затиснувши їх у жмені, знов зустрілася поглядом з Адамом. Чому він спостерігає за кожним її рухом так жадібно, ніби боїться щось там пропустити? Аж так сильно хоче її? Цікаво, а їй самій це подобається?

Вона розтиснула долоню, висипала шпильки на сукню й одним легеньким порухом голови знищила зачіску, на яку вранці витратила щонайменше півгодини часу. Здається, їй теж трохи подобається те, як Адам дивиться на неї.

Адам провів долонею до її талії, розв’язав зав’язки нижніх спідниць, і тканина, ковзнувши по ногах, впала донизу.

Ледь відхилившись, він озирнув Анну з голови до ніг. Виразне обличчя, гарні груди, зграбне тіло, округлі стегна, гарної форми ноги, коліна, ступні. Усе у ній доладно і витончено. Їй би народитись у шляхетній родині, і вона б могла позмагатися з будь-якою визнаною красунею з вищого світу.

Він торкнувся обережною ласкою її тіла і перевів подих. Ні, нехай усе буде, як є. Якби Анна була панною з його товариства, ніколи б не мав її для себе.

Адам нахилився, поцілував Анну, і, скоряючись, вона й не зауважила, як його пестощі, її рухи, його ритм, спільні поцілунки поєдналися в музику відчуттів. Музику, яка, вібруючи у ній всередині, сама творила власний гармонійний світ почувань та мелодики. Світ, непідвладний звичайним законам часу, непідвладний буденним відчуттям, світ настільки інакший, настільки винятковий, що врешті Анна цілком втратила сприйняття реального світу і себе самої у ньому.

Прислухаючись до відлуння тієї музики у собі, Анна не могла зрозуміти, де вона, що з нею і скільки часу вона в такому стані, а від надміру вражень та емоцій знов плакала.

Адам провів долонею по її мокрій щоці і, нахилившись, поцілував у ще припухлі від його поцілунків губи.

— У тебе губи солоні. Дівчинка моя кохана, ти плачеш?

Машинально облизавши губи, Анна крізь сльози усміхнулася Адаму.

— Не знаю… Можливо… Але мені дуже добре.

Він обережно витер сльози з її щік.

— Не мусиш пояснювати. Я бачу, — він знайшов її руку і, повернувши долонею догори, поцілував. — Ти в мене диво.

Вона крізь сльози усміхнулася. Як гарно. Якби всього цього не сталося насправді, нізащо б не повірила, що так буває.

Якийсь час Анна лежала в обіймах Адама, проте незабаром почала мерзнути і майже одночасно з цим пригадала, що треба повертатися додому.

— Не знаєте, яка зараз година? Я обіцяла прийти о четвертій.

Адам ледь підвівся на лікті й занепокоєно глянув на неї.

— Я думав, ти відпросилась на цілий день.

Заперечно хитнувши головою і вже передчуваючи проблему, Анна нахилилася до розкиданого на підлозі одягу, дістала з кишені камізельки Адама годинник і мало не випустила його з рук.

— О, Матка Боска, та ж четверта давно минула.

Не роздивляючись, вона схопилася на рівні ноги і, кинувши на ліжко білизну, почала гарячково натягувати її на себе, ще за мить шарпнула до себе сукню і шпильки, які лежали зверху, порозліталися по цілій долівці.

— О, Боже, та що ж це таке?

Вона розпачливо глянула на Адама, який, усе зрозумівши, теж підвівся на ноги і почав швидко вдягатися.

Анна обвела розгубленим поглядом кімнату. Тільки того бракувало — спізнитися в перший же день.

Схопивши корсет, вона підбігла з ним до Адама.

— Швидко, я спізнююсь… Ну, чого стоїте? Допоможіть.

Притримуючи корсет руками, вона знов нетерпляче озирнулася.

— Треба затягнути сильніше, бо сукня не зійдеться. Ну… — Анна нетерпляче тупнула ногою. — Невже не можна швидше? Дивіться, яка година. Я ж спізнююсь.

Адам здивовано звів брови.

— Знаєш, я тобі не покоївка і так швидко шнурувати того не вмію. Ліпше постій спокійно і не заважай.

Анна роздратовано пересмикнула плечима.

— Уже можна було б навчитись. Щонайменше у вас дружина є. Я вже не кажу про…

Второпавши, що ляпнула зайве, вона злякано притиснула долоню до рота, а Адам, на секунду переставши шнурувати корсет, розсміявся.

— Щось новеньке. Такого я від тебе ще не чув. Ти ревнуєш?

Густо почервонівши, Анна прикусила губи.

— Чого б то я мала ревнувати? Хіба мені не однаково?

Продовжуючи усміхатися, Адам відгорнув наперед її волосся і, намагаючись не порвати шнурки, затягнув їх сильніше.

— Дуже сподіваюсь, що не однаково.

— Дурниці якісь. Що мені до того?

— І справді