Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

уваги ні на пожежників, ні на літню жінку, що плакала, сидячи на купі лахміття: у кожного зараз свої турботи і, може, завтра доведеться самому отак сидіти…

Шпехт вдав, що зацікавився роботою пожежників, відкинув навіть чорну обгорілу цеглину. Як повільно минає час, коли чекаєш! Постояв біля входу в ресторан, наче вагаючись — заходити чи ні, і став у чергу на таксі: все одно, поки підійде машина, буде далеко за четверту. Стояв з байдужим виглядом людини, яка нікуди не поспішає, та з-під насунутого на лоб капелюха пильно стежив за перехожими.

Ген майнула невеличка постать у темному пальті — здається, він… Герман ступив крок назустріч, та зітхнув, побачивши червоний гострий ніс і довгасте обличчя. Дістав з кишені газету. Знов пишуть про скорочення лінії фронту — лише дурень не розуміє, чим викликане це скорочення. Закурив, глянув на годинник — за п’ять хвилин четверта. Можливо, запізнюється? Та Скачкова не було і через півгодини, коли підійшла Германова черга на таксі. Не з’явився він і завтра, і післязавтра.

Не вірячи у те, що могло статись, Шпехт чекав його мало не до шостої. Зайшов у ресторан, посидів над кухлем пива, зробивши лише кілька ковтків, і знов тинявся на перехресті. Знав, майора не буде, та не міг осягнути цього. Перед очима стояв маленький чоловічок з м’ясистим носом і світлими добрими очима, а у вухах бриніли слова, сказані наче жартома: “Коли не з’явлюсь, вважай — ти щасливіший за мене…”

Але ж чому щасливіший? Лише тому, що ходить, засунувши руки в кишені, по Унтер-ден Лінден і має можливість замовити в ресторані кухоль пива? А може, вже натрапили і на його слід, лише вичікують, аби встановити, куди веде ланцюжок далі?

Від цієї думки стало холодно — лише тепер Герман відчув, що замерз і ледь-ледь ворушить пальцями ніг. Що ж, коли і на нього чекає доля майора, він не відступить…

І Шпехт рішуче повернув у бік Шарлоттенбурга.

Настав квітень, і на деревах набубнявіли бруньки. Лотта одержала листа від батька — він кликав її назад до Бреслау, та Лотта не хотіла й чути про розлуку з Шпехтом.

Герман нервував, але намагався відганяти од себе розпачливі думки. Хто зна, скільки ще доведеться йому пробути у Берліні. Що ж, він або виконає доручення, або зламає собі на цьому шию. Особливо непокоїло те, що досі ні на крок не просунувся вперед. Шпехт не знав — та й звідки йому було знати, — що над розв’язанням таких проблем б’ються іноді навіть не місяці, а роки, і зрештою зазнають невдачі. Не знав — і поспішав.

— Де Амрен? — запитав якось Мора.

Вони сиділи у вітальні, курили й ліниво перекидалися словами — так, аби розмова зовсім не згасла. До Дори прийшла кравчиня, і жінки залишили їх на самоті.

Роберт пустив кільце диму, проткнув його сигаретою і сказав:

— А ви знаєте, за одне таке запитання можна накласти головою…

— Що ви маєте на увазі? — Герман все зрозумів, та прикинувся дурником. — Чиєю головою?

Мор підійшов до вікна, запропонував:

— Надворі зараз пахне весною. Давайте вийдемо в сад…

Вони опинились у невеличкому садочку за особняком. Роберт сів на лавочці поруч з Германом. Підняв гілочку, покопирсався у землі, сказав, не підводячи погляду:

— Ви мужня людина, Шпехт, та це вам не допоможе…

— Не люблю цієї манери — говорити загадками, — невдоволено відповів Герман. — У вас сьогодні настрій такий, чи що?

Мор зламав гілочку, кинув на газон.

— У нас в Німеччині, — не звернув уваги на слова Германа, — іноді й стіни мають вуха. Я запросив вас сюди навмисно, бо розмова у нас буде не для третіх вух. До речі, вас називати. Шпехтом, чи ви відкриєте мені своє справжнє прізвище?

— Ви не збожеволіли, Роберте?

— На вашому місці я діяв би так само. Але скажіть, куди ви поділи зошит з підсумками роботи покійного Геллерта?

Шпехт стенув плечима.

— Дора дала мені прочитати лист Лотти. Цей лист був написаний відразу після вашого від’їзду з Бреслау. З нього я дізнався — єдиною сторонньою людиною, в руках якої побували папери Геллерта, були ви. Отже, ви й забрали зошит.

— Чому ж ви відразу не заявили у гестапо? — посміхнувся Шпехт.

— Тут дві причини. По-перше, у Лотти та її батька виникли б великі неприємності. Боюсь, вони не уникнули б концтабору. По-друге, мені тоді чомусь стало байдуже — знайдеться зошит чи ні. Більше того, потім я був щасливий, що він не знайшовся.

— Чому? — вихопилось у Германа.

— Бо я втратив інтерес до своєї роботи і, скажу відверто, зараз з насолодою загальмував би її.

— Це ваша особиста справа, — махнув рукою Шпехт.

“Ця розмова дуже схожа на провокацію, — подумав. — Слід бути обережним”.

— Не кажіть… Ви віддали б зараз багато, аби дізнатись про діяльність нашої лабораторії. Та ви граєте з вогнем, і вам просто фартить, що гестапо досі не зацікавилось вашою особою. — Насупився, помітивши заперечливий рух Германа. — Я — не гестапо, а досить легко встановив, що у Кракові не мешкає Герман Шпехт. Для цього варто було написати до адресного бюро. Не кажучи вже про подробиці, які підтвердили мої підозри. Можливо, я не звернув би на них уваги, коли б не ця історія з зошитом. З тієї хвилі я запідозрив вас і кожної хвилини був насторожі. Ви схибили у суперечці з Дорою. Ну, який же німець-комерсант, навіть освічений, знатиме слова Пушкіна, котрий поскаржився на те, що народився у Росії з душею й талантом? Далі. Ваші загравання з Амреном. Навряд чи людина з вашими уподобаннями погодилася б марнувати час у товаристві цього мерзотника, але я напевно знав, запрошуючи його до нашої компанії, що лише ви зажадаєте цієї зустрічі. Бо він вам потрібен… — Мор потягнувся до яблуні, відломив гілочку. — Може, досить? — запитав, підкинувши її на долоні.

Шпехт зрозумів — грати у хованки більше нема рації.

— Досить, — сказав якомога бадьоріше, — ви поклали мене на лопатки. Та для чого вам усе це потрібно? — Мор непорозуміло глянув на нього. — Ну, ця гра?..

— І ви досі не догадуєтесь?

— Ви — чесна людина, і я вам потрібен, як і ви мені. Так?

— Майже так… Я не хочу класти пекельну зброю в руки божевільних — вони висадять у повітря весь світ.

— Ваші умови? — запитав Герман швидко. — Коли треба, ми переправимо вас через лінію фронту.

— Я німець, — з гордістю мовив Мор, — і не покину свою країну. Слухайте мене уважно, Шпехт, чи як там