Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 64
Перейти на сторінку:
тримали мене у Лаврові, розпитували, може, чекали, щоб я покаявся. Але не дали прочитати, що я написав. Тому я не знав у чому каятися, тільки здавалось мені, що я писав істинні слова Христові.Тоді повезли мене до Перемишля на суд церковний, віддали на муки.І порішили скарати мене на тій землі, що породила такого страшного грішника, хоч, правда, я родився у Тернаві,однак се всеодно, що в Добромилі.Така-от «наука добромильська».Землякам моїм — наука, а мені — голова з плеч…

— Що ж ти написав?

— Не пам’ятаю, бо, видно, зійшов на мене дух святий, а в такому стані…А хоч би й пам’ятав, не скажу, бо тоді земля затрясеться до самого пекла.

— А се часом не слова Купця з Перемишля? Чи того старця Йоана, що, мабуть, був єретиком?

— А хіба єретики не люди? — огризнувся він. — Ні, Слуго з Добромиля, я знаю напевно, що не міг написати нічого супротивного Христовій науці.

— Коли єретики — добрі, то вони люди, а коли злі — нічим не кращі за тих святенників, що за горами палять на кострищах живих людей.І книжки також палять, такий великий труд. Але, гадаю, що й там, і тут бракує милосердя і прощення. Я поговорю з Купцем із Перемишля!

— Та він мене провідував у Перемиській вежі, як ти. Тому я не дуже здивувався, що ти увійшов сюди так просто, як до себе в хату. Хотів мене визволити, але я відмовився.

«Добре, хоч це», - подумав я, бо Купець з Перемишля, було, втратив у мене решпект, збаламутивши бідного писаря. Але і я! Якби не той клятий кусник пергаменту…Та в глибині душі я відчував, що справа набагато складніша, і хтось міг підсунути Мирону картку, бо лиш він добре розумівся на крюковій грамоті. Тут уже почало світати і ми обоє відчули, як на нас насувається страшна втома. Я знову наложив на засудженого ланци, щоб його не звинуватили ще й у чародійстві, бо за се палять на кострищі.Звісно, я був дуже засмучений, але тоді мені здалось, що смерть — менше лихо, аніж те незмірно довге життя, яке маємо ми з Купцем із Перемишля. Життя, обтяжене безліччю помилок, що повторюються. Для мене те, що діялось колись і діється зараз, злите в одну смугу, яка рухається у майбутнє, як лавина, змітаючи все на своєму шляху. Але знати те, що буде, нам не дано. Туди можна зазирнути, однак, воно не конче мусить статися.

Коли я прощався з Мироном Многорішним, він сказав:

— Якщо Бог так захоче, ми ще стрінемось, — і додав тихіше: В пеклі.

Як він уявляв те пекло, не знаю. Мабуть, розпечену землю, де смажать грішників на рожні, або варять в казані з смолою. Як усі вірять. Я мав свою візію пекла. Се — неможливість виправдати себе у світі беззаконня й гріха.

…Олексій Іванович зіщулився і сказав після довгої мовчанки:

— Яка довга ніч!

— Слухайте далі! — несподівано сильним голосом сказав Слуга, ніби отримав друге дихання. — Я спершу не думав йти на страту Мирона, бо видовище, коли безборонному чоловіку завдають смертельні тілесні рани, викликає у мене не лише відразу, а й обурення. Вигляд крові й зойки стражденних — се зараза, яка чіпляється до кожного, хто навіть дивиться на чужі муки. Найогиднішими виглядають обличчя людей, котрі прийшли на публічну страту. Але я сподівався, що Мирон не зможе піти з життя, як безсловесна худобина, а ще я мусив глибше відчути власну провину, навіть якщо й вона невільна. Бо я знав інші слова Спасителя про те, що ті — прокляті, хто не відає, що чинить. За такі слова розп’яли б і нині кожного, хто насмілився би їх вимовити.

Я був переконаний, що ті, хто, йдучи довгою дорогою життя, розгубив почуття, рано чи пізно опиняються на боці зла. Так сталося з Ворожбитом, для якого людська істота нічого не значила.І з Владом Цепешем.І з князем Романом.

Із самого ранку на майдан, де в звичні дні була торговиця, сходилися люди. У Добромилі рідко страчували когось, а про таку рідкісну птицю, як чернець-єретик не чули взагалі.Я стояв віддалік, коло знайомих приїжджих купців, і нас з усіх боків обступали гори, ще безлисті, проте вже напахчені тонким ароматом перших квітів, білих, жовтих, синіх. Це нагадало мені ту моторошну страсну п’ятницю і старого князя Лева, у якого загорівся від свічки рукав. Люди довкола висловлювали різні здогади про особу відступника, вгадуючи, чий то може бути син. Се їх цікавило найбільше. Мирон лише раз глянув на юрбу, розігріту подією. У всіх йшла пара з рота, бо в горах зранку дуже холодно навіть улітку. Лице Мирона посиніло від холоду й він щосили намагався вгамувати тремтіння. Потім подивився поверх гір в зеленкувате небо й почав ворушити губами, і продовжував це робити, навіть коли кат Савка з підручним поставили його на коліна, й оголили тонку шию…

Я відвернувся. Здавалось усе скінчилось.

Та раптом поміст затріщав, ніби перекривлюючи хрускіт відрубаної голови, що впала у піставлений підручним ката кошик, і здавалось, земля захиталася під усіма нами. Люди попадали на землю, більше з переляку, бо усі бачили як єретик щось шепотів. Недобре передчуття охопило всіх, навіть мене, бо се ж трапилось у нашому місті, Добромилі, а не десь, приміром, у Львові.Невідомо звідки налетіла буря, чи з заходу чи зі сходу, але в кожному разі то було знамення, що нас усіх чекають лихі часи. Вітер з пилюкою зривав з дерев гілля, з голів шапки, з дахів ворон. Небо потемніло і стало темносірим у чорні крапки. Але не впало ні краплі дощу. Якби він був, то напевно теж незвичайним: солоним чи червоним, як кров Як говорив один писар, що теж називав себе Многогрішним: «Не можна нічого змінювати у Святому Письмі, ні додавати, ні пропускати, бо се приносить великі й нещасливі зміни.»

Тернава, наступного дня

— …Не знаю, чи радий би був Мирон побачити в натовпі обличчя своїх родичів. Вони, звісно, не признались би до цього, як не признаються родичі загиблих повстанців, тіла яких скидають слуги Антихриста на тому самому місці, де колись зітнули Мирону голову. У вироку, що зачитав церковний писар, не називалася родина, з чого я зрозумів, що тих немає вже на світі.Та я хотів пересвідчитись на власні очі, бо сам не мав ніколи родини. Однак я почував себе так, ніби ця історія важила для мене більше, ніж для будь-кого. Можливо,

1 ... 47 48 49 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слуга з Добромиля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слуга з Добромиля"