Читати книгу - "Теорія літератури"

був гомосексуаліст і людина взагалі в найбільшому степені анормальна, — то се хіба аж надто ярке кидає світло на українську громаду, серед якої жив сам поет, — і на всякий случай честі їй не приносить…»[346] Євшан виявляє абсолютну терпимість до можливих сексуальних орієнтацій Федьковича як частини його психіки й психології, що є цілком модерністичним. Нетерпимість він демонструє тільки до лицемірства громади. Як неодноразово підкреслювалося в попередньому розділі цієї праці, де йшлося про Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, модерне мислення ламає стереотипи й рамки догм у всіх сферах буття та мислення.

Фемінізм, жіноче питання

Оголошуючи свої завдання, журнал «Українська хата» обіцяв: «…по змозі йтимемо назустріч потребам українського жіноцтві, що може бути позитивною культурною силою, а через своє безправ’я і несвідомість занедбаного і одкинутого в найтемніший куток життя»[347].

Тут виявилися одна з розбіжностей з ніцшеанством, яке було засадничо антифеміністичним, з одного боку, і певна традиційність (згадаймо Кобилянську) його асиміляції в українській культурі — з іншого.

Сторінки журналу були широко відкриті для жінок. Тут друкувалися хатянський класик Ольга Кобилянська, Христя Алчевська, Надія Кибальчич, Галина Журба, яку критики часопису визначали як ліричну імпресіоністку, та багато інших сьогодні забутих авторок, головним чином поетес.

У прозі «Хати» слід відзначити спробу зазирнути в жіночу психологію й виправдати свободу вибору жінки: оповідання П. Богацького «Не доскочив» («Українська хата», 1909, кн. З—4) або зовсім радикальне Винниченкове оповідання «Таємна пригода» («Українська хата», 1910, кн. 1)[348].

Увага до жінок-авторок була концептуальною настановою. Сріблянський якось зазначив, що серед жінок у літературі менший відсоток нездар. Більше того, він відчув те, чого не помітили Франко і Єфремов, а саме: майже генетичну запрограмованість жінок-письменниць на модерністичну революцію. Сріблянський писав про те, що жінки «очищують повітря нашого мистецтва і дають великий зміст літературі, навіть позначають новий напрям…» І далі: «…письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволення»[349]. Він мав на увазі передовсім Ольгу Кобилянську й Лесю Українку. Ще більш «гендерний» (тобто з погляду статі) ракурс властивий Євшанові. Для останнього дві згадані письменниці не безстатеві творці. Він бачить феміністичну тенденцію творчості кожної з них, галерею образів нових, сильних жінок і захоплюється ними. «За той порив, повний конкретної і живої сили, без домішки фрази — я люблю творчість українського жіноцтва, і люблю саму творчість Лесі Українки». І поряд зауважує, що «весь дух тої творчості сучасний, „модерний“»[350].

Саме Євшан звернув увагу на ненависть до жінки — «місогінізм», користуючись терміном газети «Діло» (від англійського misogyny), — одного з найпопулярніших «модерністів», Василя Пачовського. Поет кохання дебютував книжкою в основному любовних віршів «Розсипані перли», а закінчив (на час Євшанової критики) ненавистю до жінок, яких він «вважає за перепону в роботі для народу. Поет не бережеться образливих епітетів, які в дійсності понижують швидше його, мужчину, як жінку»[351]. Через багато років феміністична критика 70-х і 80-х років говоритиме про подвійні стандарти любовної поезії — ідеалізацію жінки, за якою ховається зневага до неї. Ту саму подвійність знаходить Євшан у Пачовського. Від ідеалізації, «високого» кохання, «святої» любові ранніх віршів залишилася проповідь плотського почуття в збірці «На стоці гір». Пачовський «робить з жінки вічного ворога мужського полу, якусь гетеру, що безсоромним тілом привалює ідеали, обриває у поета крила і стягає його в прірву, в болото свого „жіночого храму“»[352]. Євшан далі зауважує, що ця метаморфоза не випадкова, вона є ніби зворотним боком попередньої ідеалізації, і робить остаточний висновок: «Таким способом дійшов поет ненависті до женщини, позбавив її тієї гідності, на яку заслужила собі як людина; таким способом прийшов до того, що признав в любові тільки саме задоволювання пристрасті, та почав співати не так, як треба»[353]. Логіка роздумів Євшана дуже цікава. Для нього, ставши на позицію ненависті до жінок, Пачовський певною мірою закінчився як поет, «почав співати не так, як треба». Євшан далі аналізує інші аспекти творчості Пачовського, його захоплення деякими постатями козаччини, його націоналізм і спробу витворити нову національну «псіхе». Загальний висновок критичний: «я зву Пачовського духом консервативним… не вміє він показати шляху в будучність… а вертає думкою назад в минувшину»[354].

Отже, за невеликими винятками (матеріал німецького критика Якова Васермана «Літерат, або Міт про індивідуальність», який у перекладі Євшана друкувався впродовж 1912 р., що повністю заперечував можливості жінки бути письменницею, визнаючи за нею тільки репродуктивну роль), журнал «Українська хата» виявляв чутливість до фемінізму, емансипації та жіночої творчості, що було важливим аспектом модерності його дискурсу.

Україна і Європа

Євшан і хатяни були безперечними західниками. Сам Євшан за натурою й освітою — європеєць, на якого особливий вплив справляла німецькомовна культура. Його «Європа» мала у своєму осерді Австрію й Німеччину. Однак Євшан так добре знав стан справ у польській і російській культурах. Його критика будь-якого ізоляціонізму цілком зрозуміла: «Річ ясна, що своєю власною „мудрістю“ ледве чи може жити котра-небудь з сучасних європейських літератур. Взаємні їх впливи на себе стали в останні часи такі могучі, що треба з ними числитися серйозно, коли приходиться робити баланс національної літератури… Треба би всяке явище культури міряти нам не лише своєю домашньою міркою, міркою всяких условностей національного життя, але прикладати до нього трошки в наші домагання і більш строгу європейську оцінку. Але, з другого боку, треба ствердити, що всі наші екскурсії в „Європу“ були нещасливі та схиблені. Ми або губилися там цілком, або, коли вертали назад, то не з чимсь дійсно цінним, а більше з відпадками старого стола…»[355] Отже, критика культурної ізоляції має зворотний бік — страх епігонства і втрати власної ідентичності. Така подвійність у ставленні до Заходу, чітко сформульована Євшаном, ще багато разів відгукнулася в теоретизуваннях українських критиків і просто письменників у наступні періоди, як у 20-і, так і в 40-і роки.

Хатяни як пост-«модерністи»

«Модернізм» Вороного та «Молодої музи» при ближчому розгляді є не що інше, як дуже широкий, абстрактний естетизм. Крім того, скоріше риторично декларований, ніж глибинно пережитий. Цей естетизм протиставлявся утилітаризмові народницької естетики. «Модернізм» не був чисто художнім явищем. Дещо іронічно, але все ж точно М. Сріблянський писав: «До речі, у нас модерністами називаються всі, що критикують „Раду“, не читають віршів Грінченка, не хвалять бандуристів, не розмовляють в своїй родині по-російському, але читають „модерні“ вірші, хвалять Красу, пишуть все „в критичному успособленню“ і на зборах виступають проти „признаних“ авторитетів»[356].