Читати книгу - "Фірман султана"

турецькі шаблі. Деякі навіть устигли перерубати дві чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетів — і кілька яничарів з криком шубовснули в воду.

— На приступ! На приступ!

Звенигора ухопився рукою за щабель — потягнув до себе: чи міцно ввігнався гак у дерев'яну обшивку корабля? Міцної Тоді — шаблю в зуби, пістоль — у праву руку, — швидко подерся вгору. Перекинув ногу за борт… На нього налетів яничар, замахнувся шаблею. Звенигора вистрелив йому впритул у груди. Турок без зойку впав навзнак. Звенигора переступив через нього і шаблею відбив напад приземкуватого огрядного аги.

А знизу вже лізли Метелиця, Спихальський, Сікач, Півень На палубі зав'язався короткий, але жорстокий бій. Замовкли пістолі й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.

— Бийте їх, іродів, хлопці! — гримів Метелиця, покриваючи своїм могутнім голосом гамір і крики. — Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!

Його шабля не знала втоми. Разом з Сікачем і Товкачем він тіснив яничарів до корми і скидав там у воду. Біля нього вертівся Шевчик, жалячи, мов ґедзь, тих, що виверталися з-під удару Метелиці.

Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.

— А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! — приказував він, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. — Згинь до дзябла!

Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.

— Налітай, прошу пана! — гримів на всю палубу. — Частуватиму повною чарою!

— Пане Мартине, — крикнув Звенигора, — дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти!

В гурті яничарів, що відбивалися від козаків; червоніла оксамитова феска паші.

— А перун на його голову! — заревів Спихальський. — Ото, прошу пана, так зустріч! — І гукнув через голови турків: — Гей, паша, здавайся!

Високий худий паша підняв очі, і злісна посмішка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.

— Здавайся, паша! — крикнув і Звенигора.

Паша люто глипнув на козака і вихопив з-за пояса пістоль.

— Мартине, стережись! — гукнув Звенигора. Та було пізно. Прогримів постріл. Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.

— Ах, псякрев!.. — Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на залиту кров'ю палубу…

Звенигора побачив, що крізь пальці товариша сочиться Кров, підхопив Спихальського за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.

— Браття, кінчайте їх! — гукнув до козаків. — Але пашу візьміть живцем!.

— Друже, облиш… То єсть смерть моя, — простогнав пан Мартин. — Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!

Звенигора відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Відомстити за пана Мартина!

Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Паша стояв під стінкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози… Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.

Звенигора підняв шаблю.

— Старий пес! Нема тобі моєї пощадив

Козаки перехопили його,

— Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний він…

Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:

— Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! — Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. — Негідник!

Той люто блиснув очима.

— Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся!

Звенигора відійшов.

Бій на Дніпрі затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців, поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.

…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла вгору по Дніпру.

Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво-срібних верболозів.

Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:

— Мати божа, царице небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука — шаблю держала, ноги — по землі ходили, очі-на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко-поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хащі-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить, — тьху, згинь, пропади, цур тобі й пекі

Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер рота. Поки він говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:

— Твої небилиці — дурниці! Ось дай-но я його полікую! По-своєму!

Він знову дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху — розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину.

— На, сину, випий половину! — І підвів його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку.

Другу половину Метелиця вилив йому на ранку і туго перев'язав чистою ганчіркою.

— Ось так! Відпочивай тепера!

Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув.

— Ну, за твоє здоров'я, козаче!

Підніс ріг до рота, але несподівано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога в Дніпро.

— Кгм, кгм! — крякнув, витираючи долонею сухі вуса. Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи жовтуватої рідини, смачно облизався.

Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря.

— Арсене, друже… поховай мене на такій високій горі… жеби було видно мі всеньке Поділля… і ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… — Він говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. — А коли доведеться бути… в Закопаному, то… відшукай пані Ванду… Скажи, же я їй… усе прощаю… Навіть зраду… з тим глистом маршалкем… Прощаю… як бога кохам!..

Звенигора відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався… І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все-таки, незважаючи ні на що, кохав… Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по-дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але