Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

class="p1">За нею, мов тінь, з'явився Юзек Шавелло і сів у кутку.

– Граємо, – підтвердив капрал і, кинувши оком за вікно, крикнув: – Нижче голову!

Вогник присіла, кулі відбили шматок штукатурки, яка посипалась на стіл.

– Впертий фриц, – сказав Віхура.

Вхопив з колін автомата, різко повернувся і через ліве плече, не підводячись з табуретки, рубонув двома короткими чергами у вікно на тому боці вулиці. Потім спокійно повернувся до дівчини.

– Нащо? – спитала Маруся.

– Щоб його заспокоїти. Тепер півгодини сидітиме тихо.

– Питаю не про стрілянину, а про гру. На що граєте: гроші, спирт?

– За гроші мало купиш, а протягом тих кількох днів, які залишаються до кінця війни, не варто пити. Після чарки людина стає гарячою, легше на той світ потрапити. Ми на бензин граємо.

– Навіщо тобі бензин?

– Не зараз. Після війни в Мінську Мазовєцькому має Зубрик мені віддати три бочки і сім каністер. Знадобиться тобі транспорт – звертайся до мене. Відкрию фірму: «Привіз – вивіз, капрал запасу Віхура».

– Віхура, – повторила мов ехо дівчина й раптом запитала: – Любиш мене?

Спантеличений капрал узяв під стіною гранату, знизав плечима, вирвав кільце І, ніяково всміхнувшися, жбурнув через вулицю. Гримнув вибух. Обережно висунувши голови, Віхура й Зубрик подивилися на порожній віконний отвір, з якого валив дим.

– Постежте тут, пане хорунжий. Я зараз повернуся. Взяв Марусю за руку, вийшли разом на сходи, присіли під закіптюженою стіною.

– Чого баньки витріщили, рядовий Шавелло? Що тут дивного? Чоботи собі почистіть.

– Поки що не варто, – всміхнувся Юзек. – Скрізь пилюка.

– То повернись хоч спиною, – буркнув водій і звернувся до Марусі: – Я, Вогнику, всіх гарних дівчат люблю. Така вже дурна макітра. – Ляснув долонею по лобі. – І все для них зроблю. Що хочеш? Ось тобі, – не даючи дівчині відповісти, витяг з кишені шовкові панчохи.

– Ой! – прошепотіла Маруся і, витерши руки об штани, підклала їх під прозору павутинку.

– Від щирого серця, даром.

– Ні, – зітхнула і рішучим рухом одсунула подарунок. – Я про інше. Поясни, що вони повинні зробити?

Віхура знизав плечима, загорнув панчохи в носовик і сунув назад до кишені. Вийняв складаний ніж і коротким вістрям до відкривання консервних бляшанок почав креслити на закіптюженій сажею стіні, пояснюючи рисунок якомога стисло:

– Тут ота проклята станція, яку ми вранці не могли взяти. Поки наша артилерія б'є, фрици сидять спокійно г.ід товстим склепінням, а тільки-но припиниться вогонь, вилазять і б'ють наших. Є прохід через тунель, його ніхто не пильнує, бо там, де рейки йдуть униз, все затоплено. Наші пройдуть під водою сто метрів і атакують з тилу, а ми водночас ізгори, і тоді дорога відкриється до самого рейхстагу, де сидить Гітлер.

– А як не пройдуть?

– Все одно візьмемо, тільки людей сила-силенна загине.

– І навіщо це Янек вигадав?

– Бо гарячий.

– А ти залишився?

– При тобі була розмова, що місце для сапера потрібне. Мені в танку душно.

– Ти не дуже гарячий.

– Ні, – твердо відповів Віхура.

Чвиркнула автоматна черга, кулі засвистіли крізь вікно, відбившись од стін, гидко завили. Одна з них одколупнула шматок штукатурки від капралового креслення. Віхура доторкнувся до білого краю, свіжого, мов рана, і тихо сказав:

– Не мороч голови. Під землю хай мене інші кладуть, сам не піду.

Якусь мить ще дивився їй в очі. Відчував – сказав не те, що треба, але не знав, як виправити становище. Мовчки запхнув у кишеню дівчині панчохи, підвівся й повернувся на свою бойову позицію.

– Ви, Марусю, відпочили б трохи, – запропонував Юзек.

Дівчина неначе й не почула. Підвелася й пішла сходами на вищий поверх. Юзек подався слідом з автоматом напоготові.

Вогник увійшла до кімнати, такої самої, як попередня, тільки що менш зруйнованої. Лажевський, який у чоботях лежав на канапі, побачивши її, сів, осміхнувся. Дівчина машинально кивнула йому головою, попрямувала в куток, де біля стереотруби вартував сержант Шавелло..

– Мені треба побачити Коса.

– Побачите, Марусю. Вони внизу, а ми з того боку. Ще й перші півні не заспівають…

– Я раніше мушу, – сказала благально, із слізьми на очах. – До того, як під воду підуть.

– Тихо, тихо, – старий кінчиками пальців змахнув солону краплину з рожевої щоки. – Ось тобі й маєш. Тихо… Коли вже так треба, то слід вигадати якусь імовірну небилицю, щоб полковник дозволив.

З-під танка виповз Саакашвілі, замащений тавотом.

– Добре законопачений, – похвалив Томаша, який стояв навколішки біля гусениці, і мовив до Коса: – Машина готова, командире.

Янек мовчки обійшов танк довкола, уважно його оглядаючи. Всі щілини було замащено грубим шаром жовтого густого тавоту. Над баштою стирчала труба, майже сягаючи склепіння тунелю. Брезентові чохли на дулах кулеметів і гармати обклеєно ізоляційною стрічкою і також обліплено грубим шаром тавоту.

– Ну, якщо і в Шарика хвіст замащений, то можемо вирушати, – сказав Єлень, затягуючи останню гайку.

Пес, почувши своє ім'я, підбіг ближче й почав ластитися.

– Руки!

Перший Кос, а за ним інші помили руки в риновці з нафтою, а потім сполоснули їх водою.

– Томеку, що в тому брезенті? Соромно за тебе.

– Грамофон.

– Який ще там грамофон?

– Той, що на ньому політичний сержант грав, хай земля йому буде пухом. Якби я не взяв, то так і пропав би. А коли в селі заведу, то в усіх хатах почують.

– Село електрифіковане?

– Ні, але небіжчик Стасько казав, що буде електрифіковане після війни.

Витерши долоні клоччям, Кос обсмикнув мундира й пішов до капітана. Павлов стримав його жестом-стояв над викопаним саперами каналом, кидав у воду дерев'яні тріски, дивився на годинника й щось обчислював на логарифмічній лінійці. Закінчивши, підвів голову, всміхнувся.

– Машина готова! – доповів Янек.

– Вирушаємо за чотирнадцять хвилин.

– Чому не тринадцять або п'ятнадцять?

– Так вимагають підрахунки. При такій течії за п'ятнадцять хвилин у найглибшому місці каналу буде досить повітря над рівнем води. При швидкості три кілометри на годину за хвилину будемо саме в тому місці.

– Як цим користуватися? – Янек показав на логарифмічну лінійку. Зараз він скидався на зацікавленого хлопчика.

– Потім.

У тунелі загудів мотор, блиснули прожектори й під'їхав газик. З машини вийшов піхотний полковник, зупинився в світлі ліхтаря.

– Струнко! – скомандував Павлов. – Усе готово. За одинадцять хвилин вирушаємо.

– В такому разі опівночі можна сподіватися?

– Так.

– А вибух добре буде видно?

– Гадаю, що добре, – всміхнувся сапер..

– Якщо до дванадцятої не впораємось, почнемо самі. Дайте команду «вільно!».

– Вільно!

Маруся, яка досі ховалася в темряві, підбігла