Читати книгу - "Пригоди Румцайса (на украинском языке)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Кель малер![33]
І притьмом втекли вниз, у підвали.
Вже зайнялися бантини на даху замку. На всьому Їчині можна було поставити хрест...
У цей час і ринув за наказом Волшовечека дощ. І такий зливний, ніби сім річок.
— Кель малер! — кричали князь і княгиня в підвалі, злякавшись, що у них намокнуть перуки.
Та незабаром вогонь на замковому горищі згас. І на місто Їчин не впала жодна іскра.
Змія підхопило потоком і несло, аж поки донесло до села Кбелніце. Там він і лишився лежати, як старий згаслий гніт.
Румцайс тим часом дійшов до Турнова і вдарив по змієвому дереву так, що воно розскочилося на полінця. А потім гукнув бідним людям, щоб забрали ті дрова собі.
29. Як Румцайс застрелив змія без пістоля
Коли навколо Їчина достигли каштани, Румцайс сказав:
— Відгороди мені, Манко, куточок десь у печері, піду трусити.
У тій схованці хотів Румцайс поскладати каштани, щоб мати на зиму харч для ржаголецької звірини.
Спершу він послав на дерево Ціпісека, щоб той помацав, чи дозріли каштани. Потім великою румцайсівською силою потрусив дерево. Назбирали вони каштанів у капелюхи та кишені і понесли додому.
У печері каштани весь час підкочувалися Манці під ноги.
— Якби вони не для голодних оленів і сарн, повимітала б я усе це геть, — казала вона.
Саме на ту пору повертався фурман Шейтрочек аж із Ліберця. Возив туди плуги й коси, а назад їхав порожнем. Коник його Буханчик тихо тягнув воза, а Шейтрочек вже почував себе дома, ішов за возом і думав: «Є у дворі в мене копанка, тільки ж вона розливається, як подощить. Коли б знайти якийсь стовпець чи брус, та й загородити ту копанку».
Віз наближався саме до села Кбелніце, коли раптом Шейтрочек вигукнув:
— Що за біс! Я наче наворожив собі того стовпця!
У рові й справді лежала якась колода. Довга і закурена, наче обгоріла бантина.
— От і добре, — задоволено промовив Шейтрочек. — Обсмалене дерево й вода не дуже бере.
Звалив він колоду на воза та й поїхав далі. Тільки дивно було, що сумирний його коник наче перцю раптом нанюхався: форкав, головою крутив, ще й хвицався. А потім і зовсім зупинився.
— Мабуть, це від мух та від того, що пити хоче, — сказав сам собі Шейтрочек.
А через те, що й сам відчув спрагу, поїхав він не до своєї садиби під Шибеняцьким горбом, а звернув до корчми «Місто Гамбург».
Зупинив фурман свого коника, батіг устромив у спеціальну трубочку на возі, а колеса підклав колодкою. І вже кричить:
— Гей, корчмарю, наточи мені кухоль пива, та дивись наливай добре!
Залишив воза з колодою, а сам пішов до корчми.
А тоді було саме опівдні, спекотно на майдані, на вулицях — ані душі живої. Шейтрочек посидів у холодку, випив чотири кухлі пива, щоб у воза колеса не рипіли, заплатив і пішов.
Але перед корчмою його наче хто по голові трахнув. Кінь стоїть, віз теж, а колоди — ні на возі, ні під возом немає. І ніде, куди оком кинь, не видно.
— Відколи це в Їчині почали красти старі колоди? — мовив Шейтрочек і відійшов трохи глянути, де що робиться. Проминув він баштову браму і вийшов на ринок. А на ринковому майдані стоїть біля чогось війт Крейцар і кричить так люто, аж з-під галереї біжать до нього міські радники.
— Хто приніс сюди таку брудоту, хай негайно прибере! — репетував війт. — Ринок — моя гордість, і я не дозволю псувати його старим деревом!
Міські радники притакували війтові, але які розумніші, ті шепотілися осторонь:
— І хто б це міг ні сіло ні впало закинути сюди отакець-ку здоровенну колодяку?
А тут саме наспів фурман Шейтрочек.
— Ця колода моя, я везу її від Кбелніце! — промовив він.
— Коли твоя, так сам і подбай, щоб забрати її з майдану, — сказав війт і хотів повернутися в ратушу.
Але в цю мить один із радників вигукнув:
— Колода поворушилася!
Це бачили й інші. А за хвилину побачили й більше. З чорної колоди обсипався попіл і відпав обгорілий верхній шар. І всі побачили змія. Отого семиголовця, що крила в нього з перетинками, що в нього обгоріла спина, коли він розпалився понад зміїну міру.
Замірився змій всіма сімома головами на війта й міських радників. Затремтіли вони, як осикові листочки, і повтікали у галерею. Тільки війт Крейцар наважився крикнути через плече:
— Ну й прислужився ти нам, Шейтрочеку! Ну й фурман! Самому приперти змія до Їчина!
Змій Шейтрочека наче й не помічав, а пхався до ратуші. То пашіло від нього жаром, то віяло холодом, і кричав змій голосом, схожим на сім іржавих сурм:
— Перш за все, я завітаю до Румцайса, він мені дорого заплатить! А тоді зайду розрахуватися дрібними з усім Їчином!
Закричав оте і нюшкує — з якого боку Ржаголецький ліс.
Шейтрочек вже й не чекав. Побіг мерщій до корчми, скочив на віз, стьобнув Буханчика і погнав його, попустивши віжки, до Ржаголця. Поміж деревами їхати було важко, та Шейтрочек ні разу навіть колесом не зачепився. Біля печери крикнув:
— Румцайсе, на тебе змій іде!
Румцайс вийшов і спокійно так питає:
— Аз якого боку?
— Від Їчина!
— Не галасуй, — знову спокійно каже Румцайс. — Ціпісек саме прокидається і може злякатись спросоння.
Шейтрочек уже озирався, де зручніше стати з батогом проти змія. Але Румцайс промовив втретє, так само спокійно:
— Із батогом у лісі тісно воювати. Виїжджай на просіку, а я сам тут подбаю про себе.
Ще почув він, як загриміли колеса об пеньки, а вже був тут змій. Спустився на перетинках з неба такий розпашілий, аж молоді пагони в'яли.
Румцайс набрав повні груди повітря і дмухнув собі на кінчики чобіт, щоб не зайнялися.
А змій реве:
— Ну, приймай гостя, Румцайсе!
— Тільки не знаю, чим тебе частувати, — відповів Румцайс.
— Нічого, я сам собі виберу ласий шматочок! — знову заревів змій, роззявив усі сім пащек і кинувся на Румцайса.
Румцайс побачив, як у семи горлянок скачуть іскри і як із тих іскор родиться гарячий вогонь. Відступив він трішки і каже:
— А в мене є для тебе справжні ласощі.
І дав знак у печеру.
Манка з Ціпісеком почали носити йому каштани із схованки. Манка — цілими кошиками, Ціпісек у шапці. А Румцайс сипав каштани змію в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Румцайса (на украинском языке)», після закриття браузера.