Читати книгу - "Залишенець."

них атаман Гупало, который, однако, затаился в Черном лесу в нескольких верстах от станции Хировка, то есть в зоне, объявленной нами вне закона, где каждый встречный подлежит расстрелу на месте без каких-либо выяснений. Следует обратить внимание на этого коварного и, по всей видимости, опытного разбойника — ему около 35 лет[*], носит вызывающий полуаршинный оселедец, любит наизусть почитать перед бандитами стихи Шевченки.

Говорить о серьезных распрях между атаманами не приходится, ибо есть сведения, что Черный Ворон опять ранен и отлеживается в логове своего собрата Гупала…

Полномочный представитель начштаба Глазунов.

П. п. начальника оперотдела Семенов.

Верно: делопроизводитель Дьяконов».

(Витяг з інформаційного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 20 серпня 1922 року.)

Простеливши на траві свою «вихідну» бекешу, Чорний Ворон лежав у холодку край невеличкої галявини, піджидав, поки хлопці приведуть «дорогого гостя», і намагався щось мережити лівицею в потертому записничкові. Ніякого дідька не виходило, йому шаблю легше було тримати в лівій руці, ніж цього недогризеного олівчика, а правиця поки що зовсім не слухалася — недавно куля зачепила її біля ліктя, пройшла, слава Богу, повз кістку, проте розірвала вену і Ворон втратив стільки крові, що геть підупав на силі.

Поранило його серед ночі: спершу вони з Ларіоном Загороднім наскочили на червону залогу в селі Федвар, — дізналися, що окупанти роздали зброю місцевим мухоморам[*], аби ті боролися з бандитами, таких «сміливців» виявилося зо три десятки, і вони, пришелепки, серед білого дня відкрили по лісовиках безладну стрілянину, тож довелося надавати чортів, забрати на тачанки їхню дармову зброю, а Вовкулака ще й конфіскував червоного прапора з довжелезним написом-покручем: «Пятый Всеукраинский съезд Советов рабоче-селянских и червоно-казачьих депутатов». Збадьорені трофеєм, налетіли ще й на Дмитрівку, однак несподівано наштовхнулися на кавалерію 75-го полку і змушені були дати тягу назад. Порятувала їх ніч, та не всіх.

Загинув Матвій Момот, найстарший із трьох мурзинських братів. Двоє молодших довго несли його на руках, «щоб не так боліло», але Матвію вже було однаково.

Ворона вкусило за лікоть. Думав, так, звичайна подряпина, і не зважав на неї, аж поки не відчув, що кров із рукава цебенить струмком, а темрява в очах зовсім не та, що буває вночі. Сором сказати, але він знепритомнів і не бачив, хто його підхопив і поклав на тачанку, як доправили до табору Гупала, куди потім привезли аж із Знам'янки лікаря із зав'язаними очима, здорового, схожого на ветеринара чолов'ягу, котрий, одначе, заштукував Воронові розірвану вену так, що «не бійся, рука не всохне», але не всохла рука й тому козакові, який знов зав'язав лікареві очі й повіз його на Знам'янку, як сліпого крота.

Тепер Ворон відлежувався в таборі Гупала, потроху набирався сил і сердився на Вовкулаку, який те й робив, що чіплявся до нього з їжею, «помічною від безкрів'я», приносив йому то сир, то масло, то сирі яйця, а це припер ворок моркви, і Ворон не витримав, сказав, щоб забрав цю городину геть, бо він не заєць і кров у нього також не заяча, тож віддай цю лакомину Ході, той перетрощить її — тільки лясне, сказав Ворон, а собі лишив скориночку хліба й глечик молока, який тепер стояв біля нього в холодку під кущем.

Тим часом Гупало, Загородній та Голик-Залізняк поїхали на зустріч із Завірюхою, якого потім приведуть до табору. Сам Гамалій навідається до них через кілька днів, бо тепер має пильну справу — Ялисей Лютий запросив його на раду з отаманами Криворіжжя.

* * *

І знову три десятки козаків замаскувалися у грабовому лісі, а троє отаманів рушили до просіки. До неї було вже палицею кинути, коли гніда Загороднього ні сіло ні впало спіткнулася.

— Денисе, — натягнув повід Загородній, — їдь уперед, а ми за тобою.

— Чого так? — не зрозумів Гупало.

— Коні йдуть не в ногу, — відповів Загородній і поглянув на Голика-Залізняка. — Ти як?

— Як перед першою злучкою, костиль йому в гузно, — зізнався Мефодь.

— Уперед то й уперед, — Гупало торкнув коня острогами.

Під'їжджаючи до просіки, він помітив знайомого вершника, зодягнутого, як продзагонівець, і той теж здаля впізнав Гупалового оселедця, бо відразу рушив назустріч. Вони поручкалися, Завірюха спитав, чому Гупало сам, та потім усе зрозумів: оглядність — мати безпеки.

Над'їхали Загородній із Голиком, але подавати руку не поспішали, відверто промацували незнайомця підозрілими поглядами, навмисно не стримували коней, гарцюючи довкола Завірюхи, а той захоплено поглядав на отаманів, від чого його здивоване лице витягувалося ще більше. Врешті він дістав із поли надійно сховану полотнянку і подав Загородньому: посвідка головного повстанчого штабу за підписом Тютюнника підтверджувала, що він, сотник Завірюха, є начальником штабу Чорноморської повстанчої групи. Загородній знав і Юрка Тютюнника, і його закарлючений підпис, про що не забув нагадати вголос, подаючи полотнянку ще й Голику-Залізнякові — мовляв, на, помацай, це тобі не якийсь костиль.

— Ну що, не фальшива? — задоволено спитав Завірюха, але Загородній відповів по-своєму — теж запитанням:

— Не страшно було їхати з таким документом зоною, яка оголошена поза законом?

— Тут немає нікого страшнішого за вас, пане отамане, — сказав Завірюха, і Ларіон нарешті всміхнувся у свою чорну бороду.

— Тоді гайда до табору! Поговоримо як годиться.

Гупала трохи зачепило те, що Загородній (хай навіть на правах головного отамана) поводиться тут, у Гупаловому гніздовищі, як у себе вдома, кличе гостя туди, куди має право запросити лише господар. Однак Денис змовчав, розвернувся і першим пустив коня тими стежками, яких тут ніхто не знав так, як він.

Поїхали лісом, який навіть цього ясного серпневого дня дедалі темнішав, перепиняв дорогу гущавинами, чагарями, а проте здавалося, що він, цей дикий праліс, поволі оживає, ворушиться людськими тінями, що тут із-за кожного дерева, із-за найменшого кущика на них дивляться чиїсь пильні очі.

Незабаром Завірюха помітив людські постаті, які поволі виринали поміж дерев, вигулькували з чагарників і з цікавістю дивилися на отаманів, котрі супроводжували до табору, вочевидь, непростого гостя.

Вони під'їхали до галявинки, край якої лежав на простеленій бекеші Чорний Ворон, — його права рука була на перев'язі, поруч на траві лежали карабін, револьвер, записник, стояв глечик із молоком. Завірюха привітався до нього, Ворон вайлувато підвівся, зачепив того глечика, і біле молоко потекло на чорну бекешу. Коли Завірюха зіскочив з коня і простягнув йому руку, Ворон замість потиснути її знов-таки якось незграбно обняв гостя лівицею.

— Я про вас чув давно, — сказав Завірюха. — Радий знайомству. Сильно вкусило? — показав очима на перев'язану руку.

— Я стріляю