Читати книгу - "Гуси-лебеді летять"

в катразi. Я пiд'їжджаю до стаєньки, пускаю повiд, а в цей час хтось позаду дужими руками пiднiмає мене вгору, а потiм притуляє до себе.

I острах, i передчуття радостi одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очi, а коли розплющив їх, побачив незнайоме i нiби знайоме обличчя i знову примружився.

— Михайлику, не пiзнаєш?! — все тiснiше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловiк в коротко пiдстриженими вусами.

— Нi, не пiзнаю, — кажу я тихцем, i тепло-тепло стає менi на грудях цього дужого незнайомого i наче знайомого селянина. — Ви звiдки будете?

— Михайлику, я ж твiй тато, пiзнавай скорiше, — радiє, печалиться i цiлує мене чоловiк. — Ну, впiзнав?

— Нi.

— От тобi й маєш, — аж зiтхнув чоловiк, а очi його стають вологими.

Я пiзнавав i не пiзнавав свого тата. Десь, неначе з далекої теменi, обзивався менi його голос, десь нiби я бачив цi очi, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловiка, що однiєю рукою притримував мої босi ноги, а другою — голову.

До нас пiдiйшла усмiхнена мати:

— Пiзнав? — запитала вона батька.

— Та нi.

— Михайлику, дурненький, це ж твiй тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й внiс до хати, де тепер на скринi лежала шинеля, поставив на долiвку, обдивився, засмiявся:

— Та вiн у нас зовсiм парубок, тiльки, бiда, говорити не вмiє.

— Еге, не вмiє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.

— Тепер, напевне, взнаю, нiкуди не дiнеться... Ось я його завтра до школи поведу.

— Поведете? — стрепенувся я i зазирнув батьковi у вiчi.

— Авжеж. Хочеш учитися?

— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а вiн чогось заклiпав повiками i поклав руку на мою голову.

Побалакати з батьком нам не дали сусiди, їх одразу ж набилась повна хата, на столi з'явилися немудрi подарунки в пляшках, а мати поставила голубцi з нового пшона i сушенi в'юни, яких ми наловили ще з дiдом, та й почалася селянська бесiда з нескiнченними розмовами про землю, полiтику, загряницю i чи пiде, чи не пiде на нас Антанта вiйною, чи довго ще ходитимуть по лiсах банди. Вже дрiмаючи, я захопив у сон батьковi слова:

— Нiчого не вигорить у них, нiчого! Коли не втримались на гривi — не вдержаться на хвостi!..

Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного i зодягненого в нову сорочку i штанцi, за руку i повiв до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дiтвора горохом посипалась iз класу, батько пiдiйшов до ставної русокосої вчительки, привiтався з нею i нахилив голову в мiй бiк:

— Привiв, Насте Василiвно, вам свого школяра. Може, i з нього буде якийсь толк.

— Побачимо, — посмiхнулась Настя Василiвна, i посмiхнулись її довгастi ямки на їцоках. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— А вчитися хочеш?

— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсмiялась. Смiх у неї приємний, м'який i аж угору пiдiймає тебе.

— Тiльки пропустив чимало вiн, — сказала батьковi.

— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, i я благально поглянув на вчительку. — Читати вмiю...

— Ти вмiєш читати? — здивувалась Настя Василiвна.

— Жiнка казала, що справдi вмiє i по всьому селi винишпорює книжки, — захистив мене батько.

— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацiкавлено запитала вчителька.

— Я сам вiд старших школярiв перейняв.

— Ану, почитай нам щось. — Настя Василiвна взяла зi столу книгу, погортала її й простягнула менi. — Читай ось на цiй сторiнцi.

Такою сторiнкою мене б нiхто не здивував: тут лiтери були завбiльшки як горобенята, а мої очi вже встигли призвичаїтися i до дрiбненьких, наче мак. Я чесонув цю сторiнку, не спотикаючись на крапках i комах, щоб учительцi зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потiм, смiючись, запитала:

— А ти ще швидше не можеш?

— Можу i швидше, ось дайте, — йде гаразд.

— А повiльнiше теж можеш?

— I повiльнiше можу, — здивувався, бо нащо робити повiльнiше те, що можна швидше випалити.

— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзi ще є роздiловi знаки.

Далi я читав, зважаючи на знаки, i бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.