Читати книгу - "Старша Едда. Епос"

німецьке [південно-германське — прим, пер.] походження історії Сіґурда. Одержання Сіґурдом скарбу саме по собі є, поза сумнівом, частиною давнішої південної легенди, але манера, в якій це зроблено, типово північна. Крім того, останні строфи, що розповідають про сплячу Брюнхільд, мають прямий стосунок до північної Валькірії, діви-ратниці, яку покарав Одін, і жодним чином не стосуються південної Брюнхільд, дочки Будлі. „Fáfnismál“, одначе, різниться від „Reginsmál“ тим, що не містить явних слідів традиції Хельгі, хоча частина пташиної пісні (строфи 40-44 у формі Fornyrthislag, на відміну від корпусу поеми) звучить підозріло схоже на пасаж птаха на початку „Пісні про Хельгі, сина Хьорварда“».

В основі пісні — вчинок, що дав Сіґурдові його головне прізвисько — Fáfnisbani, убивця Фафніра. Власне, боротьба героя з драконом із подальшим його знищенням — одна з візитних карток індоєвропейських міфологій. Цей сюжет виводить нас на так звану теорію «основного міфу», що її сформулювали видатні лінгвісти В'ячеслав Іванов і Володимир Топоров. Суть її полягає у тому, що в основі праіндоєвропейської міфології лежить сюжет перемоги світосяйного Громовержця над потворним хтонічним Змієм. Цей акт розглядається як культурний, космогонічний, як протистояння первинному хаосу із подальшим його впорядкуванням, а божественний Громовержець (а згодом — смертний герой) розглядається як герой культурний. На матеріалі нордичної літератури крім Сіґурда такими героями є, по-перше, Тор, якому суджено знищити Йормунганда, Світового Змія, і, по-друге, Беовульф, який шляхом убивства безіменного дракона звільняє свій народ від терору з його боку.

У ході реконструкції «основного міфу» сюжет протистояння обріс подробицями, що проливають світло на мотивацію героїв. Так, у Громовержця перебуває жінка, яку іноді ототожнюють із солярними, астральними або прокреативними (виробничо-накопичувальними, що відповідають за родючість) божествами. Цю жінку зваблює (чи й просто викрадає) Змій, за що, власне, Громовержець його і карає. У нагороду переможець отримує, окрім повернення жінки, певні статки, що потрапляють переважно у прокреативне семантичне поле: золото, інші коштовності, худобу, воду життя і смерти тощо. Трактувати цей мотив можна у кілька способів. Я схильний до думки, що влада над матеріальним багатством притаманна образу змія-дракона з давніх-давен, відтак перемогу мілітарного божества чи героя-воїна над драконом можна розглядати в контексті ґрунтовного соціального зрушення, внаслідок якого повнота влади в індоєвропейських спільнотах перейшла від хазяйської та жрецької каст до воїнської.

Це пояснює популярність мотиву драконовбивства зокрема і в нордичній традиції — не забуваймо про термінальну мілітаризованість германських спільнот принаймні з доби Великого переселення народів.

Утім, жодного сліду жіночої присутности в колізії ми не знаходимо. Сіґурд, Беовульф, Тор та інші драконоборці не визволяють з драконових печер жодних красунь, принцес тощо. Загалом цей мотив з'являється у германському фольклорі дещо пізніше, не без впливу романської куртуазної культури. Або реконструйований мотив не дожив у свідомості германців до раннього середньовіччя, або від початку не був їм притаманний.

Відтак «Промови Фафніра» чудово ілюструють образ дракона в північній традиції. Сам Фафнір є взірцевим, типовим драконом. Він — володар скарбу і його вартовий, і ця роль образу змія в моделі германського міфопоетичного наративу стає еталонною. Його прокреативна природа, так само, як і хтонічна, не підлягає сумнівам, як і потенційна небезпека, яку він становить для роду людей. Хоча і не тією мірою, як, скажімо, дракон епосу «Беовульф».

Але, на щастя, Сіґурд не переобтяжений роздумами про добро і зло. Мотив його вчинку цілком егоїстичний: слава і статок. Якщо Беовульф убив змія, щоб той не нищив більше його народ, то Сіґурд міг би Фафніра і не чіпати: наскільки нам відомо, той заподіяв зло лише власним родичам, тож Сіґурд не мав особистих підстав для бою з ним.

Це, до речі, проливає світло і на сам образ Сіґурда, і на моральні критерії, що висувалися до героя в тогочасній традиції. Пошук гідного суперника, пошук слави, хюбрістичне, показне, хвалькувате геройство не є чимось осоружним. Навпаки, це вважається чеснотою. Навіть численні змієві скарби не становлять великої вартости з погляду суто меркантильного. Багатство без чести і слави не є привабливим. Скарби, переважно золото, як військовий трофей, здобич, потрапляє з прокреативного семантичного поля до поля мілітарної культури. Золото в індоєвропейській традиції втілює насамперед абстракцію фарну — вдачі, талану, щастя, магічної субстанції, певний запас якої має людина і спільнота. Для представника військової страти золото є зримим мірилом його вдачі, волі, влади, сили, відваги тощо. І для Сіґурда як для воїна скарби Фафніра цінні передусім як показник його статусу.

Утім, знахідкою суто германської традиції є прокляте золото. Мотив «отруєного» фарну, злого, фатального щастя виринає протягом усієї легенди про Сіґурда, і не лише там. Оволодіваючи скарбом Фафніра, Сіґурд переймає на себе, даруйте, негативну енергетику, яку накопичувало золото від моменту вбивства Отра, брата Реґіна, жартівником Локі. Карлик Андварі, перший володар тих скарбів, наклав на них прокляття, на нього накладається тягар від підступного вбивства Фафніром власного батька Хрейдмара, та і той спосіб, у який Сіґурд убив Фафніра, важко назвати чесним двобоєм (на що натякає сам Фафнір у строфі 7). Але наразі не може бути мови про раціоналізацію мотиву проклятого золота. Його слід розглядати в контексті архаїчних уявлень про щастя/нещастя, які дожили аж до доби вікінгів.

Строфи 12-15 дещо вибиваються із загального малюнку пісні. Вони є типовими повчаннями, приклади яких знаходимо по всій «Едді». Сіґурд допитує помираючого Фафніра про різні таємниці буття. Михайло Стеблін-Каменський зазначає: «Фафнір, помираючи, промовляє повчання тому, що помираючому приписувались особливі знання й особлива сила (див. прозу після строфи 1). Сіґурд ставить Фафнірові запитання (на які може відповісти лише помираючий) і тим самим не дає йому сказати щось небезпечне для нього, Сіґурда». Таке трактування цілком вірогідне, але з погляду генезису поеми та конотацій образу дракона як такого навряд чи вичерпне. Звичайно, Сіґурду як представнику воїнської страти має бути байдуже, як зветься острів, де боги битимуться із Суртом, і тим паче, з якого роду походять духи, що помагають жінкам родити дітей, — і він просто відволікає дракона. Проте такі еддичні тексти, як «Бесіда з Вафтрудніром» та «Промови Альвіса», майже повністю складаються з подібних запитань-відповідей. Імовірно, строфи 12-15 побудовано за тим самим принципом і є відгомоном методики навчання виразників міфологічної традиції (соціальний інститут яких майже не дожив до доби вікінгів). Та й дракон як такий є не лише кровожерною потворою, а, з огляду на свій хтонізм, ще й носієм знання сакрального характеру, хранителем прадавньої мудрости, як і велети нордичної міфології.

Промови Сіґрдріви

«Промови Сіґрдріви» («Sigrdrífumál») — заключна пісня з наративу