Читати книгу - "Річки Лондона"

люблю вдягнутися з шиком; втім, як і всі копи, я не зловживаю біжутерією, а понад усе ніколи не вішаю на шию те, чим можна мене задушити. Я замовив «Becks», бо знав, що Леслі надає перевагу пиву в пляшках, а потім, чекаючи на її прихід, усівся дивитися спортивні телеканали.

Однією з багатьох сучасних інновацій, якою я скористався в каретні, був установлений на бокових дверях гаража домофон, тож коли Леслі прийшла, мені було достатньо натиснути кнопку.

Я відчинив двері й зустрів її на верху спіральних сходів… а вона прийшла не сама.

— Я привела Беверлі, — сказала Леслі.

— Авжеж, — сказав я.

Я запропонував їм пиво.

— Я хочу, щоб ти чітко сказав, що ніщо з того, що я тут їстиму або питиму, ні до чого мене не зобов'яже, — сказала Беверлі. — І цього разу не дражнися!

— Добре, — сказав я. — Їж, пий, жодних зобов'язань, слово скаута.

— Клянись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Клянусь своєю силою, — сказав я.

Беверлі схопила пиво, стрибнула на канапу, знайшла дистанційку й почала перемикати канали.

— А можна я кінофільм замовлю? — спитала вона.

Далі відбулася тристороння суперечка про те, що ми будемо дивитися; я програв, а Леслі зрештою виграла завдяки тому, що схопила дистанційку й увімкнула один з безплатних кіноканалів.

У той час, коли Беверлі скаржилася на те, що жодна з піц не була з пепероні, двері злегка прочинилися й до нас зазирнуло бліде обличчя. Це була Моллі. Вона дивилася на нас, а ми дивилися на неї.

— Заходь, — запропонував я.

Моллі нечутно прослизнула у двері, підпливла до канапи й сіла поруч із Беверлі Я раптом збагнув, що ще ніколи не був до неї настільки близько; її шкіра була дуже бліда й така сама бездоганна, як у Беверлі. Від пива вона відмовилася, але шматочок піци боязко взяла. Їла вона відвертаючись і прикриваючи рот рукою.

— Коли ти збираєшся розібратися з Батьком Темзою? — спитала Беверлі. — Мамі терпець скоро урветься, Ричмондське угруповання теж втрачає спокій.

— «Ричмондське угруповання», — пирхнула Леслі.

— Спершу я маю знайти його, — сказав я.

— Хіба це важко? — спитала Беверлі. — Він має бути недалеко від річки. Візьми в оренду човен, пливи проти течії, а коли допливеш — зупиняйся.

— Але як мені знати, що я вже доплив?

— Я б це знала.

— То чому б тобі в такому разі не відправитися зі мною?

— Нізащо, — сказала Беверлі. — Вище шлюзу Теддінгтон ти мене не затягнеш. Я лише там, де є припливи.

Раптом Моллі різко повернула голову до дверей, і через мить хтось постукав. Беверлі подивилася на мене, але я знизав плечима — я ні на кого не чекав. Вимкнувши на пульті звук, я пішов до дверей. Це був інспектор Найтінґейл, одягнений у синю спортивну сорочку та блейзер, який у його випадку був найближчим до звання повсякденного одягу. Якусь мить я дивився на нього, як дурень, а потім запросив зайти.

— Просто хотів подивитися, як ти тут влаштувався, — сказав інспектор.

Щойно Найтінґейл зайшов до кімнати, Моллі схопилася з канапи, Леслі підвелася, бо він був старший офіцер, а Беверлі встала чи то з міркувань якоїсь магічної ввічливості, чи то готуючись тікати. Я представив йому Беверлі, яку він раніше бачив лише мигцем, коли їй було десять років.

— Не вип'єте з нами пива, сер? — запропонував я.

— Дякую, — сказав він. — Звіть мене, будь ласка, Томас.

Цього він від нас не дочекається. Я простягнув йому пляшку й вказав на канапу. Він обережно сів на одному кінці, не розслабляючи пряму спину. Я сів на протилежному кінці, Беверлі всілася посередині, Леслі сиділа майже струнко, а бідолашна Моллі двічі сідала й підводилася, а зрештою вмостилася на самому краєчку. Очі вона не відводила від підлоги.

— Який великий телевізор, — сказав Найтінґейл.

— Це плазмовий екран, — сказав я.

Найтінґейл з розумним виглядом кивнув, а Беверлі непомітно для нього закотила очі.

— А звук поламався? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Я його тимчасово вимкнув.

Я знайшов дистанційку, і впродовж десяти секунд приборкував гучність звуку.

— Яке чітке зображення, — сказав Найтінґейл. — Все одно як мати власний кінотеатр.

Кілька секунд ми просиділи мовчки; напевно, всі насолоджувалися якістю просторового звуку.

Я запропонував Найтінґейлові скибку піци, але той пояснив, що вже поїв. Він спитав про здоров'я матері Беверлі й отримав відповідь, що в неї все гаразд. Допивши пиво, він підвівся.

— Мені треба вже йти, — сказав він. — Дякую за пиво.

Ми всі підвелися й проводили його до дверей. Коли він пішов, я почув, як Леслі полегшено зітхнула й знову плюхнулася на канапу. Коли повз мене раптом із шелестом тканини просковзила за двері Моллі, я мало не скрикнув.

— Отакої! — сказала Беверлі.

— А вона та Найтінґейл часом не?.. — спитала Леслі.

— Фу, — сказала Беверлі. — Яка химерна думка!