Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

Тонкі пальці блискавки поширилися по важких великих хмарах, що висіли на небі й були схожі на обвислий живіт. Слабкий вередливий грім тріснув, змусивши хмари упустити кілька крапель тягучої мжички.

Під небом широко простягнулося різноманіття башточок, кривих шпилів і бельведерів, що тикали в небо, роз'ятрювали його, дратували, і здавалося, що небо зараз лусне й затопить їх потоком нестерпних жахів.

Високо в мерехтливій темряві за довгими щитами чатували мовчазні охоронці; дракони припали до землі, визираючи на буремне небо, а тим часом Одін, батько Богів Асґарду, наближався до великої залізної брами, за якою були його царина й склепінчасті зали Вальгалли. Повітря бриніло від нечутного виття великих крилатих псів, що вітали свого господаря біля його трону. Поміж баштами спалахувала блискавка.

Великий стародавній безсмертний Бог Асґарду повертався до поточного перебування його царини таким способом, який здивував би його самого кілька століть тому, в розквіт його життя — бо навіть безсмертні боги мають розквіт життя, коли їхні сили нестримні, коли вони водночас живляться й керують світом людей; світом, чиї потреби народили їх — він повертався у великому сірому фургоні «Мерседес» без написів.

Фургон зупинився в безлюдному місці.

Двері кабіни відчинилися й звідти виліз чоловік із тупою пикою, вдягнутий в сіру уніформу без позначок. Цьому чоловікові доручали цю роботу тому, що він був не з тих, хто ставить питання — не стільки тому, що вмів стримувати свою цікавість, скільки тому, що йому просто ніколи не спадало на думку, про що можна спитати. Рухаючись повільно, розвальцем, неначе весло тягли крізь кашу, він пройшов до задньої частини фургона й відчинив задні двері; для виконання цієї непростої процедури потрібно було правильно зрушити кілька ручок і важелів.

Зрештою двері відчинилися, і якби Кейт була там присутня, вона на мить могла би подумати, що цей фургон дійсно перевозив албанську електрику. Гіллоу — цього чоловіка звали Гіллоу — був зустрітий серпанком світла, але не побачив у цьому нічого дивного. Серпанок світла був саме тим, що він очікував побачити кожного разу, коли відчиняв ці двері. Коли він відчиняв їх уперше, він просто подумав: «О. Серпанок зі світла. Добре», — і більше про це майже нічого не думав, чим гарантував собі регулярних клієнтів на весь час, який міг прожити.

Серпанок світла зосередився у форму дуже старого чоловіка на ліжку з коліщатами, біля якого знаходилася низенька фігура, про яку Гіллоу міг би подумати, що це найзловісніша людина з усіх, кого він бачив. Але для такої думки він мав би згадати інших людей, яких він колись бачив, перебрати їх одне за одним і порівняти, а це був набагато більший клопіт, ніж Гіллоу хотів мати. Наразі його єдиною турботою було допомогти маленькому чоловічку спустити ліжко зі старим на землю.

Це було зроблено без проблем. Ніжки та коліщатка ліжка були технологічним дивом з нержавіючої сталі, вони працювали бездоганно. Вони відстібувалися, котилися, оберталися складними взаємопов'язаними рухами, які робили просування сходинками й нерівностями гладким і текучим.

Праворуч звідти був великий вестибюль, декорований дерев'яними панелями з витонченим різьбленням, а на стінах висіли великі мармурові підставки для смолоскипів. А далі була велика склепінчаста зала — власне, Вальгалла. Втім, ліворуч від неї був вхід до величних внутрішніх покоїв, де Одін готуватиметься до нічних подій.

Він ненавидів усе це. «З ліжка підняли, — бурмотів він собі під ніс, хоча насправді він зі своїм ліжком не розлучився. — Знову доведеться слухати вередливі дурні слова тупоголового сина-громовержця, який не приймав, не міг прийняти, якому просто не вистачало розуму, щоб прийняти нові реалії життя. Якщо він не погодиться з ними, його доведеться знищити, і тоді цієї ночі Асґард побачить смерть безсмертного бога». Одін капризно думав про те, що все це занадто для того, хто дожив до його надзвичайно великого віку.

Одін хотів би просто залишитися у своїй лікарні, яку він обожнював. Та угода, завдяки якій він туди потрапив, була найчудовіша, і хоча вона мала свою ціну, цю ціну просто треба платити, от і все. Були нові реалії, і він навчився жити з ними. А ті, хто цього не зміг, просто страждатимуть від наслідків. Ніщо не буває з нічого, навіть для бога.

Після цієї ночі він зможе на невизначений час повернутися до свого життя у Вудсгеді, і це буде добре. Він так і сказав Гіллоу.

— Чисті білі простирадла, — говорив він, а Гіллоу лише кивав без виразу. — Лляні простирадла. Кожного дня чисті простирадла.

Гіллоу маневрував ліжком, щоб підняти його на чергову сходинку.

— Бути богом, Гіллоу, — продовжував Одін, — бути богом… ну, це було нечисто, ти мене слухаєш? Простирадлами ніхто не займався. Я маю на увазі справжній догляд. Ти можеш собі уявити? У моєму становищі! Батько Богів! Не було нікого, абсолютно нікого, хто прийшов би й сказав: «Пане Одвін», — тут він усміхнувся, — тут мене називають паном Одвіном. Вони не знають, з ким мають справу. Я думаю, що вони цього не витримають, а ти як гадаєш, Гіллоу? Але за весь цей час не було нікого, хто зайшов би й сказав: «Пане Одвін, я змінив вам постіль, у вас тепер чисті простирадла». Ніхто! Були лише постійні балачки про те, щоб щось розрубати, або щось спустошити, або розтрощити. Багато промов про могутні речі, про розтрощені речі, про тих, хто були поневолені іншими, але дуже мало уваги приділялося тоді пранню. Дай-но, я наведу тобі приклад…

Але його монолог був ненадовго перерваний прибуттям його транспортного засобу до великих дверей, які охороняла велика пітна істота, яка хитаючись заступила їм дорогу, вперши руки в боки. Лай Дак, який досі йшов попереду ліжка й зберігав напружене мовчання, поспішив уперед і швидко поговорив із пітною істотою, якій довелося нахилити свою червону пику до нього, щоб почути. Потім пітна істота миттєво